За два тижні Олена приїхала. Завмерла в передпокої в куртці, й далі тримаючи сумку. Ніби не могла вирішити, куди має право її поставити. Надія Василівна вийшла з тростиною й зупинилася за два кроки.
— Здрастуй, Лено.
— Здрастуйте.
Бабуся поправила кофту на плечі.
— Двадцять два роки на «ви», ну куди це годиться. Заходь. А ти, Максиме, сходи по покупки. Тільки не поспішай повертатися.
Він пробув у магазині й на вулиці годину. Повернувся — двері кухні все ще зачинені. З-за них долинали два голоси, спокійні й негучні. Про що вони розмовляли, Максим не дізнався ні тоді, ні пізніше. Побачив тільки почервонілі очі, коли обидві вийшли. Мати одразу взялася мити посуд, хоч у мийці майже нічого не було.
За столом Олена промовила, ні до кого спеціально не звертаючись:
— Їхала й думала: посиджу п’ять хвилин, розвернуся й додому. А тепер усе сиджу.
Надія Василівна посунула хлібницю ближче до неї.
— То сиди. Тобі в цьому домі місце не тому, що тебе покликали. Ти маєш на нього право. І в передпокої більше не стій.
Увечері вони втрьох розбирали фотографії з коробки з-під взуття, стягнутої аптечною гумкою. Знімки лежали впереміш: одні розсипом, інші в старих конвертах фотоательє. На одному Андрій був у формі, на другому сидів на мотоциклі біля гаражів. На наступному тримав зварювання, піднявши захисну маску. Олена зупинилася на фотографії, де вони з Андрієм сиділи на лавці. Обоє зовсім молоді, обоє сміються.
— Такого в мене нема. Я й не бачила його. Звідки він у вас?
— Багато в мене того, чого ти не бачила.
Надія Василівна піднесла фотографію майже до самих очей.
— Після похорону склала сюди все. Більше коробку не відкривала, жодного разу за ці роки. Сьогодні відкрила. І, бачиш, витримала.
Олена лишилася до ранку. Перед від’їздом вони з бабусею міцно обійнялися. Максим помітив і іншу зміну: у телефоні материні дані тепер були записані інакше. Замість короткого «Лена» — «Лена, дружина Андрія»…
