Наступного дня після застілля Мельник приїхав сам, без попереднього дзвінка. Максим розповів про погрозу Вадима просто в передпокої; Борис Леонідович слухав, не знявши пальта. Здивування не виказав. Сказав, що розмови про недієздатність у таких випадках очікувані. Краще не чекати, поки родичі звернуться до суду, а самим пройти обстеження, коли наркоз уже позаду й шви загоїлися.
— На яке обстеження? — долинуло з кімнати.
— Добровільне освідчення в психіатра, Надіє Василівно. Отримаєте офіційний висновок. Розумію, неприємно. Але зараз один документ може позбавити потім витрат на трьох адвокатів.
Згоди одразу не було. Пів дня вона мовчала, сердито гриміла каструлями. Потім сказала Максимові в спину:
— Хай дивляться. Сімдесят вісім мені, чого вже соромитися.
На прийом їздили двічі. Спершу була бесіда. Немолода лікарка зі стомленим обличчям ставила звичайні запитання, на які Надія Василівна відповідала докладно. Про пенсію й комунальні платежі. Про сім’ю: хто доводиться їй ріднею, як кого звати. Потім лікарка попросила порахувати в умі, назвати прислів’я, пояснити його зміст. Треба було сказати, що означає: «Не все те золото, що блищить».
Надія Василівна відповідала докладно, але наприкінці бесіди не витримала й спитала:
— А навіщо я сюди прийшла, ви дізнатися не хочете?
— Хочу. Розкажіть, навіщо.
— Онуки квартиру продати зібралися. Щоб я не заважала, вирішили виставити мене старою без розуму. От і прийшла, щоб не вийшло.
Лікарка глянула на неї поверх аркушів і почала щось записувати. За тиждень видали висновок: психічних розладів не виявлено, Надія Василівна здатна розуміти значення своїх дій і керувати ними. Мельник підшив його разом із довідкою лікуючого лікаря, запросив у нотаріуса копію відеозапису.
За два тижні подзвонив Вадим. Цього разу його голос звучав сухо й ділово, колишня м’якість зникла.
— Максиме, уточню. Висновок уже отримали? І запис у нотаріуса лишився?
— Так.
— Ясно. Я проконсультувався. Мені пояснили: з такими документами суд навіть експертизу не призначить. Отже, будемо інакше на все дивитися.
Це був його останній дзвінок. Ольга привітала матір зі святом повідомленням із двох слів і зникла. Павло взагалі нічого не написав. Телефон замовк, і тиша в квартирі стала незвичною. Максим усе ще поглядав на екран.
— Не чекай, — сказала бабуся. — Касу закрили. Поки сподівалися отримати, був привід дзвонити. Тепер приводу нема.
Відновлення йшло потроху. Спершу без ходунків не обходилося, потім вони були потрібні тільки в коридорі, пізніше вистачало тростини. Максим закріпив у ванній поручень, поставив пластиковий стілець у душ, прибрав килимки, за які можна зачепитися ногою. Двічі на день вони займалися за лікарняною пам’яткою: піднімали пряму ногу, відводили, згинали в коліні. Бабуся рахувала вголос, сердячись на себе, коли збивалася.
Катя перший час приходила за потреби — зняти шви, перевірити загоєння. Потім почала забігати після зміни просто так. То мазь принесе, то нову пам’ятку з вправами, то пиріжки від матері. У їхній сім’ї їх пекли з картоплею й смаженою цибулею.
— Сьогодні до вікна дісталися, Надіє Василівно?
— Двічі.
— А палицю брали?
— Разок без неї пройшла. За диван трималася.
Вона всміхнулася:
— Ти мене не жалій, Катю, краще змушуй рухатися. Від жалю я тільки зіпсуюся.
Якось Максим затримався, проводжаючи Катю до під’їзду. Коли повернувся, бабуся подивилася на нього поверх окулярів.
— Максиме.
— Що?
Вона зняла окуляри, акуратно склала.
— Пиріжки ж із картоплею. Смачні. Тільки ти б не обмежувався тим, що їси їх на кухні. Хоч ім’я її матері дізнався б.
Він мовчки пішов до себе. Перед наступним приходом Каті вимив вікна. А ще за тиждень провів її до самого дому: чотири квартали вони пройшли пішки, розмовляючи про всяку всячину. Про те, що у відділенні знову не працює ліфт, як варять холодець, чому Катя вже третій рік збирається вчитися на фельдшера й ніяк не збереться. Дійшовши до під’їзду, вона запросила Максима якось зайти. Мати вже цікавиться, хто з’їдає всі її пиріжки.
Бабуся сама набрала Олену. Не просила онука допомогти з номером — узяла свій кнопковий телефон, влаштувалася на кухні й зачинила за собою двері. Просиділа там довго. Максим почув лише перші слова:
— Лено, це Надія Василівна. Тільки не клади слухавку, будь ласка. Мені треба сказати тобі дещо. Сама розумієш, часу в мене не так багато лишилося…
