Павло Степанович відкинувся на спинку й провів обома долонями по обличчю.
— Вітаю. З усіх боків нас обійшли.
Надія Василівна й далі стояла.
— Я тебе не обходила, Пашо. Навіть не шукала. Два дзвінки за місяць. В одному стяжка в тебе, в другому обіцяв гроші переказати.
— І переказав.
— Так. Максиме, скільки?
— Три тисячі. На таксі.
Роман підвівся й відійшов до акваріума. Дивився на телефон, що лежав унизу, плечі ходили.
— Кінець мені. Засідання вже призначили, банк до суду подав. Машина в заставі, заберуть її. І все одно винен залишуся, вона зараз і половини не варта.
Він говорив, дивлячись у скло, потім звернувся до матері:
— Дев’ятсот тисяч, мамо. Я не сказав тобі, яка прострочка набігла.
Ольга Степанівна заплющила очі. Нагадала, що попереджала не купувати машину. Роман заперечив: вона сама радила брати, усі ж беруть. Ольга спробувала уточнити, що мала на увазі покупку по кишені, але мати її перебила:
— Олю, давно ти знаєш про борг?
Та не відповіла.
— Коли дізналася?
— Узимку. Ще взимку, мамо.
Ольга відвела погляд і заговорила швидше:
— А що мені лишалося, мамо? Це мій син. У мене зарплата, звідки я таку суму візьму? Іпотеку свою тільки наполовину виплатила. Я й подумала: розміняти квартиру, тобі купити однокімнатну. Доплата велика вийде. Йому б борг закрили, і ще гроші лишилися б.
Вона пояснювала свій розрахунок так, ніби лишалося переконати матір тільки в його розумності. Їй квартира менша, синові допомога, все між рідними, ніхто сторонній нічого не отримує.
— Я не красти збиралася. Хотіла всередині сім’ї вирішити. Адже все одно це наше. Все одно ж потім нам дістанеться.
— Перейде, значить, — повторила Надія Василівна. — Я лежала, під себе ходила, а ти мої метри підраховувала.
— Мамо…
— Жодного разу не приїхала. Сьогодні знайшла час, коли знадобилися папери.
Ольга різко повернулася до Максима:
— А ти чого мовчиш? Скільки заробити на цьому розраховуєш? Три тижні покрутився — і квартира в центрі. Добре придумав. Мати підказала?
Максим вийшов на кухню. Повернувся із зошитом у клітинку й папкою, поклав поруч із документами, відкрив першу сторінку.
— Тут дати. Хто приїздив, що говорив, скільки грошей дав. Чеки теж тут: ліки, матрац, копіювання, аналізи, мита. Можете подивитися. Я старався писати так, щоб можна було розібрати.
Він посунув записи до Ольги. Вона на них не глянула.
Йшли швидко, майже без слів. Ольга Степанівна взяла сир і знову поставила пакет. Павло довго влучав рукою в рукав. Роман біля дверей озирнувся на акваріум, але по телефон не пішов. Останнім вийшов Вадим. На майданчику він застібав куртку й говорив тихо, тільки для Максима:
— Радіти зарано. Після наркозу, після операції, та в такі роки… Є процедура. Доб’ємося визнання її недієздатною, і твій заповіт стане порожнім папірцем. Я знаю, що кажу.
— Ну то й знай, — відповів Максим, зачиняючи двері.
Клацнув замок. Він залишився в передпокої, слухаючи, як грюкнули внизу двері під’їзду й одна за одною завелися дві машини. Повернувся до великої кімнати — бабусі там не було.
Вона сиділа в маленькій, біля старої швейної машинки з ручним приводом. З минулого літа машинка стояла накрита простирадлом. Колись Надія Василівна обшивала на ній пів будинку, потім зір уже не дозволяв. Тепер простирадло лежало на підлозі. Однією долонею бабуся трималася за стіл, другою повільно крутила колесо.
Ні тканини, ні нитки, ні голки. Просто рухався механізм, лунав сухий стрекіт — звук, що супроводжував її сорок років. Максим зупинився біля одвірка. Втручатися не став…
