Тижнів за три Надія Василівна знову покликала онука на кухню. На цераті лежала записна книжка. Та сама, у клейончастій обкладинці. Бабуся посунула її до Максима:
— Відкривай. Ти ж уже дивився, я знаю. Назад гумку не з того боку надягнув.
Він відкрив. Знайомі дати, приїзди, привезені речі, полагоджене й замінене. Усе, що він читав у лікарняному напівмороку, лишилося на своїх місцях.
— Тепер праворуч подивися, — сказала вона. — На поля.
Олівцеві числа: п’ятсот, тисяча, вісімсот, півтори тисячі. Іноді дві тисячі. Максим повільно промовив:
— Тут не тиск записаний.
— Не тиск, — підтвердила вона й склала руки на столі. — Це я гроші відкладала. Щоразу, коли ти до мене приїздив. Тільки не подумай, що розраховувалася з тобою за послугу. Мені просто хотілося якось відзначити твій приїзд. Плакати я не вмію, а от записати могла. Ти поїдеш, я сяду, поставлю число й відкладу, скільки того місяця виходить.
Вона пояснила, звідки брала гроші: з пенсії, з того, що отримувала за шиття, поки ще заробляла ним. Відкладене носила на ощадну книжку, у відділення за рогом.
— Бабусю…
— Стій, не збивай мене.
Із кишені кофти з’явилася ощадна книжка, потерта, із загнутими кутами. Надія Василівна поклала її поверх записної.
— Минулого тижня ми з тобою туди їздили, пам’ятаєш? Ти вирішив, що по пенсію. А я всі гроші забрала.
Слідом вона дістала з-за пазухи поштовий конверт. Щільний від купюр, заклеєний. Зверху її рівним почерком було виведено: «Максиму».
— Триста п’ятдесят тисяч. При мені перерахуй. Знаю тебе, потім не станеш.
Він навіть руки не простягнув.
— Ти вже квартиру мені залишила. Бабусю, куди ще стільки?
Вона пальцем підштовхнула конверт ближче.
— Квартира потім дістанеться. Коли мене не буде. Особливої радості ти тоді від неї не матимеш, сам знаєш. А це зараз, тобі на життя. Хочу ще подивитися, на що витратиш. І запам’ятай, Максиме. Дітям своїм, коли з’являться, теж скажи.
Надія Василівна трохи нахилилася до нього:
— Добрі діла рахують не тільки ті, хто їх зробив. Мало віддаси — хочеться голосніше розповісти, щоб помітили. А хтось поруч усе життя помічає мовчки. А потім за все разом дякує.
Максим поклав долоню на конверт і довго не підводив очей. Потім встав, обійшов стіл, обійняв бабусю. Обережно, щоб не зачепити хворе стегно; радше просто притримував за плечі. Вона двічі коротко, по-діловому поплескала його по спині.
— Усе, відпускай. Мені ж вставати так незручно.
Переїзд зайняв три заходи. На місцевому заводі потрібен був налагоджувальник пакувальної лінії, Максим домовився про роботу. Колишній начальник, Микола Михайлович, почувши, що він іде, буркнув у телефон, що так і припускав. Але потім додав:
— Влаштовуйся, живи. Якщо характеристика знадобиться, набери мене.
Речей набралося на дві валізи, ящик інструментів і коробку книжок. Максим розмістився в маленькій кімнаті зі швейною машинкою. Разом із бабусею переставили її до вікна. Він змастив механізм, замінив ремінь, прочистив човник, і вечорами в квартирі знову застрекотіла машинка.
Надія Василівна повернулася до невеликих замовлень. Ушити, підрубити, вшити блискавку. Першою прийшла Галина Іванівна. Другою — Катя, яка попросила вкоротити халат. Катя стала лишатися в них на вечерю: спочатку зрідка, потім майже щоразу, коли приходила. При ній бабуся зайвих слів собі не дозволяла. Тільки одного разу, прибираючи зі столу, сказала Максимові в спину:
— Ти вже довго не роздумуй. Здоров’я в мене вистачає, а вічного життя не обіцяли.
Роман озвався телефоном наприкінці зими. Максим упізнав номер і без слів передав слухавку бабусі. Близько трьох хвилин вона слухала, не перебиваючи. Роман розповідав про суд. Машину забрали, але борг не зник, тільки виріс. Дружина пішла до своїх. Він перелічував усе, що сталося, і все зрештою зводилося до прохання:
— Бабусю, ну хоч скільки-небудь. Хоча б двісті тисяч. Я поверну, ти ж мене знаєш.
— Не дам, Ромо, — сказала Надія Василівна, коли він замовк. — Не зі злості. У мене двохсот тисяч нема. Та й були б — тобі цієї суми не вистачить. Таку діру новими позиками не закрити, треба працювати. Звернися до тих, хто веде стягнення, домовся про розстрочку. І ще: ти приїжджай без прохань про гроші. Просто так. Посидимо разом.
Роман не приїхав.
До весни бабуся ходила вже впевнено. У квартирі обходилася без тростини, у двір брала її радше за звичкою. Того дня зібралася по молоко. Максим вийшов слідом.
Сходинку він переробив ще восени. Перші ж морози розкришили сіру криву латку, залишену житлоконторою. Максим вибив її цілком, сколотив опалубку, укріпив край сталевим кутником і заново залив розчином. Поверхня вийшла рівна, трохи шорстка, щоб нога не ковзала.
Надія Василівна затрималася нагорі. Внизу були чотири сходинки, новий край, знайомий двір. Хтось уже виніс провітрювати на лавку стару ковдру.
— Допомогти? — спитав Максим.
— Сама піду.
Тростину вона переклала в ліву руку, правою взялася за поручні. Спустилася на першу сходинку, на другу, на третю, на четверту. Внизу повернулася до онука й глянула знизу вгору, здивована власною вдачею:
— Бачиш? Сама впоралася.
Через двір вона пішла вже не озираючись. Повільно, але рівно. Максим іще постояв на ґанку, провів її поглядом, дістав телефон і написав матері: «Бабуся сама зійшла сходами. Приїжджай на вихідні».
За хвилину прийшла відповідь: «Приїду. Скажи їй, пиріг привезу».
