Життя без прикрасВін пішов, навіть не озирнувшись. Іра подивилася на Максима й злякалася: той застиг, утупившись у землю. Цей вираз вона знала з облич дітей, яких надто довго били словами. Вони закривалися беззвучно й так щільно, що не лишалося жодної шпарини.
Усю дорогу Максим мовчав. Удома пішов просто до сараю, що за ці місяці став його майстернею, і на вечерю не прийшов.
О сьомій ранку зателефонувала Ольга.
— Спершу сядь. Оксана подала заяву: просить визнати Максима недієздатним. Вона член сім’ї, має право звернутися до суду. Додала довідки Савчука за шість років, виписки з «Точки опори», характеристику — там стверджується, що він не розуміє значення своїх дій. Тепер суд має призначити судово-психіатричну експертизу. Якщо висновок буде проти нас, вона спробує оскаржити все: скасування довіреності, лист Лісовському, свідчення. Посилатиметься на недієздатність.
Іра слухала мовчки. За вікном стояв сарай; від світанку звідти жодного разу не долинув звук рубанка.
— І приготуйся до дзвінків, — продовжила Ольга. — Хтось із родини Бондарів написав батькам твоїх учнів. Ніби ти заради частки у фірмі вийшла за недоумкуватого, тепер утримуєш його вдома й оббираєш.
Вона ще говорила, коли телефон сповістив про повідомлення. Слідом за першим надійшли ще два. Три різні мами написали майже те саме: «Ірино Олексіївно, поки призупинимо заняття».
Іра поклала телефон. Знову подивилася на тиху майстерню. Уперше за весь час їй нічого було вдіяти — вона не знала, за що взятися.
Вистиглий чай залишався перед нею п’ятнадцять хвилин. Стільки ж дозволила собі бабуся в день смерті Іриної матері. Потім Іра підвелася, вмила обличчя холодною водою й сіла писати батькам.
«Шлюб, у який мене втягнули обманом, суд визнав недійсним. Людина, про яку вам написали як про недоумкуватого, виступила свідком; її свідчення лягли в основу рішення. Готова показати копію кожному. Ваші діти займаються в мене не перший рік, моя робота вам відома. Рішення за вами».
Ні виправдань, ні скарг у листі не було. Того ж дня Ольга направила Оксані Петрівні претензію щодо поширення недостовірних відомостей, які ганьблять репутацію. Триватиме розсилка — буде позов.
На третій день Максим усе ще не виходив із майстерні. Залишену на верстаку їжу з’їдав, а замість розмови з Ірою кивав і повертався до роботи. Вона не стукала, не намагалася його вмовити, не стояла поруч в очікуванні відповіді. Надто добре знала, чим закінчуються спроби силоміць виколупати людину з такого затвору.
Щоранку біля тарілки з’являлися короткі записки: «Морозяно сьогодні. Надінь шарф». Або: «Раїса Григорівна прислала тобі ватрушки». Або зовсім просте: «Я вдома. Захочеш поговорити — приходь».
На четвертий вечір Іра сама ввійшла до майстерні. Сіла біля дверей на оцупок. Максим стояв до неї спиною, над довгою дошкою на верстаку. З-під його рук виходили сонячні промені, завитки й дерев’яний півник — різьблення нової лиштви для бабусиного вікна.
— Максе, я залишуся, поки ти не розкажеш, що з тобою. Хочеш — напиши. Хочеш — мовчи. Я тут посиджу.
Він довго стояв спиною. Нарешті поклав стамеску, торкнувся зап’ястка. Слова давалися з такими труднощами, з такими затинаннями, яких Іра не чула від нього вже місяць.
— Денис має рацію. Ти перша поставилася до мене по-людськи. А через мене ти втратила учнів. Суди ці, клініки, увесь бруд… Не хочу, щоб я теж тебе використовував. Як вони. Як він. — Іра не перебивала. — Якщо ти тільки жалієш, рятуєш мене, як тих дітей в інтернаті… — Максим обернувся; очі в нього почервоніли. — Не треба тоді. Я сам упораюся. Справді.
Іра встала з оцупка й підійшла до нього впритул.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.