Галерея вивела нас до занедбаної малої каплиці. На низькому склепінні проступали рештки фресок, майже знищених сирістю. Перед простим вівтарем стояла вкрита пилом лава, дві незапалені свічки криво стирчали з підсвічників. Позаду потемнілого дерев’яного образу ховалися вузькі двері, укріплені старим залізом.
— Архів, — неголосно сказав Рейнар.
Він підняв чорний ключ, але не встиг вставити його в замок.
— Ти завжди надто пізно розумів, небоже, що до деяких дверей слід приводити правильну жінку, — пролунав із тіні спокійний жіночий голос.
Ми одночасно обернулися. З-за колони вийшла висока дама в темній оксамитовій сукні. Срібна вишивка прикрашала манжети, чорне волосся з тонкими нитками сивини було зібране строго й просто. Їй не потрібні були коштовності, щоб усі довкола відчули владу. Вродливе обличчя здавалося витесаним із холодного каменю, а в очах вгадувалася спорідненість із Корвином.
Представлення не знадобилося. Перед нами стояла Октавія — тітка Рейнара й господиня білої троянди.
Поруч із нею стояв мій батько. Він уникав дивитися в мій бік, і це мовчазне малодушшя ранило сильніше за будь-яке виправдання.
Рейнар трохи змістився, прикриваючи мене плечем.
— Тітко.
— Небоже, — відповіла вона з бездоганною усмішкою.
Нарешті її погляд зупинився на мені.
— То ось дівчина, через яку сьогодні стільки чоловіків утратили розважливість.
— У цієї дівчини є ім’я.
— Імена є в усіх. Значення має лише те, які двері вони дозволяють відчинити.
Пальці Рейнара зімкнулися на ключі.
— Відійдіть від архіву.
Октавія подивилася на нього, як на вперту дитину, якою колись розраховувала керувати.
— Сьогодні я не відступлю.
Батько наважився зробити крок до мене. Він був блідий, на чолі блищав піт.
— Еліано, вислухай. Зроби те, про що тебе попросять, і все закінчиться без зайвої шкоди.
Несподівано для себе я відповіла дуже спокійно:
— Ти продав мене, приховав походження матері, завів у пастку й досі вважаєш, що маєш право вимагати послуху. Що саме ти називаєш «зайвою шкодою»?
Він розгубився. Крик батько зумів би оголосити істерикою; мій спокій позбавив його звичної переваги.
— Родинні з’ясування стомлюють, — втрутилася Октавія. — Відчиніть двері. Ми заберемо потрібні папери, і кожен збереже те, що для нього важливе.
— Які папери?
Її усмішка не потеплішала.
— Ті, що доводять, хто мав право успадкувати владу, а хто все життя посідав місце, призначене іншому.
Із бічного нефа безшумно виступили двоє озброєних чоловіків. На них були темні плащі без гербів і короткі мечі. Не королівська варта й не люди герцогського дому — найманці, обрані саме тому, що після роботи їх неможливо буде пов’язати з господарем.
Рейнар остаточно заслонив мене собою, долоня його лягла на руків’я кинджала.
— Не змушуй мене додавати нове нещастя до твого весілля, — сказала Октавія. — Віддай ключ.
Чоловіки наблизилися на крок. Вони поки не оголювали клинків, але каплиця ніби стала тіснішою. Архів був у нас за спиною, правда — за шаром старого заліза, і тепер між нею та нами стояли люди нашої власної крові…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
