Я заплющила очі лише на секунду. Коли знову глянула на Рейнара, тремтіння не зникло, але перетворилося на холодну лють. Кілька годин тому я покірно стояла біля вівтаря, переконана, що моє життя потрібне лише для сплати родинних боргів. Тепер з’ясувалося: мною розпоряджалися через таємницю, яку приховали навіть від мене самої.
— Ми підемо до архіву.
— Вони саме цього й чекають.
— Там правда про матір, про шлюб і про те, навіщо я їм знадобилася. Я більше не дозволю чоловікам пересувати мене по дошці, поки самі вони лишаються в тіні.
Рейнар вивчав моє обличчя й, здається, вперше перестав бачити в мені лише жінку, яку зобов’язаний захищати.
— Гаразд. Ми скористаємося дорогою, відомою лише Агаті й мені.
Я вхопилася за його передпліччя. Можливо, причиною був страх, можливо — зрада батька, а можливо — певність, із якою Рейнар лишався поруч, поки звичний світ руйнувався.
— Що б ми не знайшли, не приховуйте від мене нічого.
Він накрив мою руку своєю.
— Клянуся.
Це прозвучало не як чемна придворна формула. Обіцянка була надто особистою і тому небезпечною.
Рейнар збирався вести мене далі, коли в палаці вдарив дзвін. Перший звук прокотився каменем, за ним другий. Перед третім із благородного крила долинув жіночий крик — високий, раптовий, сповнений такого жаху, що сплутати його з чимось було неможливо.
Герцог різко звів голову.
— Це наші покої.
Прогримів третій удар, і ми побігли. Рейнар прикривав лампу долонею, не сповільнюючи кроку. Вузький хід пахнув сирістю, старим воском і застояним повітрям. Спідниці чіплялися за нерівний камінь, серце калатало так гучно, що мені вчувалися кроки за спиною.
Крик більше не повторився. Від цього ставало страшніше: тиша лишала уяві надто багато простору.
Ми звернули двічі, піднялися тісними сходами й через різьблену панель вийшли до передпокою офіційних покоїв. Двері спальні були відчинені. Біля шлюбного ложа навколішки стояла молода служниця. Чепець зсунувся набік, рука судомно стискала маленький знак віри на шиї, усе тіло тремтіло.
Агата стояла біля вікна, як і раніше, випростана, хоч її обличчя стало кам’яним. Посеред кімнати на вишитому килимі лежала жінка у світлому плащі. Крові майже не було видно; нерухомості вистачало, щоб зрозуміти все.
— Не дивіться, — тихо промовив Рейнар.
Але я вже побачила. Мертва була вдягнена так, щоб здалеку її прийняли за мене. Плечі вкривала одна з моїх весільних накидок, темне волосся ховала знайома фата, поверх неї блищала перлова стрічка, схожа на ту, яку кріпили мені перед бенкетом. Обман не витримав би уважного погляду, зате мав приголомшити кожного, хто вдерся б до кімнати поспіхом.
Служниця підвела заплакане обличчя.
— Я не знала, ваша світлосте. Мені веліли залишити її тут і сказали, що це придворний жарт. Я лише виконала наказ.
Рейнар опустився біля тіла, не торкаючись його.
— Хто наказав?
— Чоловік у плащі й якась дама. Вони запевняли, що діють від імені управительки. Потім послали мене по духмяну воду. Коли я повернулася, жінка вже не дихала.
— Замки цілі, — додала Агата. — Ті, хто ввійшов, знали звички слуг і розпорядок крила.
Рейнар обережно підняв край фати. Я впізнала обличчя, яке бачила на бенкеті у почті удовілої королеви. Ця дама трималася непомітно, усміхалася ледь помітно й говорила бездоганно чемно. Тепер на її рисах назавжди застиг подив.
Хтось убив жінку з королівського оточення й убрав її моєю двійницею, розраховуючи, що ми знайдемо її в нашій шлюбній спальні…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
