Мирослава підійшла до Богдана. Він сидів, згорбившись, і дивився в підлогу. Руки, які колись із задоволенням крутили ніж для паперу перед переляканою дівчиною, тепер безпорадно лежали на колінах.
— Ви вигнали мене без співчуття, — сказала вона тихо, щоб чули лише люди в перших рядах. — Я не вчиню з вами так само. Але й приховувати правду заради вашого спокою не стану.
Богдан підвів очі. У них стояли сльози.
— Я не знав про землю, Мирославо. Клянуся, не знав.
— Можливо. Але ви знали, що сімнадцятирічній сироті нікуди йти. Знали, скільки років вона працювала у вашому домі. І все одно відправили її на мороз, бо так було зручно.
Він відкрив рота, намагаючись виправдатися, але жодне слово не здалося достатнім.
— Галина Остапівна тяжко хвора, — вела далі Мирослава. — Можете забрати її туди, куди вважатимете за потрібне. Якщо відповідного місця немає, вона залишиться в невеликому будинку на краю садиби. Я оплачу доглядальницю, лікаря, ліки й усе необхідне. Старій людині не слід помирати в страху, навіть якщо колись вона не пожаліла дитину.
Богдан закрив обличчя долонями. Плечі затрусилися. Він плакав беззвучно, ніби разом із фермою втратив останні опори, що дозволяли вважати себе правим. Мирослава не відвернулася, але й не стала втішати. Прощення не вимагало вдавати, що минулого не існувало.
— А я? — нарешті спитав він глухо. — Що буде зі мною?
— Це залежить від вас. Ви доросла людина і ще можете працювати. Я не дам вам грошей на колишнє життя й не дозволю розпоряджатися «Тихою Долиною». Але не стану заважати почати спочатку. Живіть, працюйте і спробуйте зрозуміти, ким можете стати без родинного дому.
— Чому ви не хочете, щоб я страждав так само?
Мирослава на мить заплющила очі.
— Бо я надто добре знаю ціну чужої жорстокості й не дозволю їй вирішувати за мене.
Кирило Степанович мовчки стояв осторонь. Він бачив, як важко їй дається спокій. У кожному рівному слові звучала пам’ять про холодні сходи, вокзальну лаву й голодні дні. Милосердя не скасовувало болю — воно лише не дозволяло болю ухвалювати рішення.
Богдан спробував підвестися, але ноги не слухалися. Мирослава простягнула йому руку. Він подивився на неї з подивом і сперся на долоню тієї, кого колись вважав безпорадною.
— Їдьте до матері, — сказала вона. — Сьогодні їй ви потрібні більше, ніж цій залі.
Він кивнув і повільно попрямував до дверей. Люди розступалися. Ніхто не сміявся й не злорадив. Вид переможеного чоловіка був надто важким, а вчинок Мирослави позбавляв натовп звичної втіхи від чужого падіння.
Коли зала спорожніла, розпорядник передав їй попередні документи про купівлю. Кирило Степанович перевірив підписи й прибрав папери до теки.
— Ви зробили більше, ніж вимагав закон, — сказав він.
— Закон повертає майно. А людина має вирішити, що робити зі своєю пам’яттю.
На площі чекав автомобіль. Мирослава підійшла до нього, але не сіла.
— Їдьте слідом, — попросила вона водія. — Я хочу пройти останню частину дороги пішки.
Кирило Степанович не став заперечувати. Він розумів: цей шлях належить тільки їй.
Мирослава звернула на знайому дорогу. Вітер тягнув за поли пальта, сухе листя бігло узбіччям. Кожен поворот відгукувався спогадом. Біля старої берези вона колись стояла з мішком, не знаючи, куди йти. Тепер попереду був дім, куплений її власною компанією, і жодна людина більше не могла зачинити перед нею ворота…
