Дорога виявилася коротшою, ніж у пам’яті. У сімнадцять років кожен крок від садиби здавався падінням у невідомість; тепер Мирослава йшла назад і помічала знайомі камені, канаву біля поля, вигин старої огорожі. Занедбані угіддя тяглися по обидва боки. На одній ділянці стояла неприбрана почорніла солома, на іншій вітер ганяв сухі стебла бур’яну.
На заході сонця показалися ворота. Одна стулка перекосилася, напис майже стерся. Мирослава зупинилася там, де вісім років тому Богдан прорік їй загибель. Торкнулася холодного дерева й почула за спиною кроки. То був Петро Андрійович.
— Я подумав, ви прийдете сюди пішки, — сказав він. — Не хотів зустрічати натовпом.
— Дякую. Покажете господарство завтра. Сьогодні мені треба побути самій.
Він передав в’язку ключів і пішов. Мирослава відчинила ворота. На подвір’ї було тихо, тільки вітер ворушив шматок покрівельної бляхи. Дім здавався меншим і темнішим. Вона піднялася на ґанок, увійшла в порожній коридор і довго стояла, звикаючи до запаху сирості й пилу.
Батьків кабінет Степана Михайловича майже не змінився, хоч дорогі меблі продали. На підлозі лишилися сліди від важкого столу. У кутку, де колись сиділа згорблена Галина Остапівна, лежав згорнутий килим. Мирослава заплющила очі й почула голос Богдана: «Сьогодні ж, до заходу сонця». Потім відчинила вікно. До кімнати вдерлося свіже повітря, підняло пил і змусило старі фіранки ожити.
Вона піднялася горищними сходами. Двері її світлиці заїдали, як і раніше. Усередині стояли зламаний стілець і порожні ящики. Косе вікно було тріснуте, на підлозі валялася штукатурка. Мирослава підійшла до того місця, де колись ховала скриньку, й опустилася навколішки. Перед нею постали дитячі руки, що відсували дошку, материн гребінь і тихі розмови в темряві.
Сльози прийшли несподівано. Вона дозволила їм текти, не витираючи. Плакала не від теперішнього горя, а прощаючись із дівчинкою, яка надто рано навчилася терпіти. Та дівчинка допомогла їй вижити, але тепер могла нарешті перестати чатувати біля кожних дверей.
Надворі густішали сутінки. Мирослава вийшла до полів. Небо наливалося темним золотом, висока трава шурхотіла, мов безліч тихих голосів. Їй здалося, що поруч говорять батьки: батько — низько й спокійно, мати — м’яко, майже піснею. Вони не хвалили й не обіцяли легкого життя. Просто ніби повторювали: «Ти повернулася».
Вона дістала з кишені маленьку фотографію. Обличчя Данила й Оксани були потерті по краях, але усмішки збереглися.
— Я повернула дорогу додому, — прошепотіла Мирослава. — Тепер треба повернути життя самій землі.
Наступного дня приїхали Павло Миронович і Ганна Сергіївна. Наставник довго оглядав поля, комори й техніку, ставив короткі запитання. Його обличчя ставало дедалі серйознішим. Ганна Сергіївна увійшла з Мирославою до дому й міцно стиснула її руку.
— Тут тобі довелося надто багато пережити.
— Тому тут буде інший дім. Не тільки для мене.
У конторі зібралися Кирило Степанович, Петро Андрійович, Денис Юрійович і кілька фахівців компанії. Вони почали повну інвентаризацію. Кожну будівлю, ділянку, тварину й механізм заносили до відомості. Мирослава заборонила маскувати стан господарства красивими звітами.
— Ми маємо побачити руйнування таким, яким воно є. Лише тоді зрозуміємо, з чого починати.
Перші цифри виглядали важко. Більша частина техніки потребувала ремонту або заміни, дахи протікали, ґрунт на кількох полях був виснажений, стадо хворіло. Але земля лишалася родючою, водні джерела можна було відновити, а стіни основних комор іще трималися. «Тиха Долина» не була мертвою — вона просто надто довго лишалася без дбайливих рук…
