Григорій Матвійович ще двічі підвищував ціну. Щоразу Мирослава відповідала без паузи. Суперник озирнувся на неї, примружився й опустив табличку. Він умів рахувати й зрозумів, що молода жінка прийшла не торгуватися заради випадкової вигоди.
— Раз, — оголосив розпорядник.
Ніхто не ворухнувся.
— Два. Три. Продано. Господарство «Тиха Долина» придбане компанією «Черненко-Коваль Агро».
У короткому проміжку між останніми ударами молотка Мирослава чула власне серце. Їй хотілося озирнутися й переконатися, що поруч стоять Павло Миронович і Ганна Сергіївна, але перший день вона свідомо вирішила пройти без них. Не з гордості. Вона мусила зустрітися з цим домом як доросла жінка й зрозуміти, що більше не потребує чужої постаті між собою і минулим.
Ціна виявилася високою. Купівля поглинала значну частину коштів компанії й вимагала обережності в найближчі роки. Мирослава знала всі ризики: зруйновані будівлі, виснажені поля, хворе стадо, невідомі витрати. Її рішення не було красивим жестом багатої спадкоємиці. Воно могло стати важкою діловою помилкою. Саме тому вона заздалегідь провела розрахунки й створила резерв. Повернення додому не звільняло від відповідальності перед працівниками інших підрозділів.
Коли пролунало «продано», Мирослава подумала не про перемогу над Богданом, а про те, що тепер зобов’язана виправдати довіру людей, які працювали в її компанії. Ферма ставала найскладнішим і найвідповідальнішим проєктом її життя.
Тиша стала майже відчутною. Чутно було, як на стіні цокає старий годинник і як хтось у задньому ряду важко зітхнув. Мирослава поклала табличку на стіл. Вона багато разів уявляла цю хвилину, але не відчула ні тріумфу, ні солодкого полегшення. Перед очима стояла сімнадцятирічна дівчина, що йшла по снігу з мішком. Та дівчина ще не знала, скільки праці знадобиться, щоб одного дня повернутися.
Богдан сидів нерухомо. Лариса дивилася на переможницю з недовірою, ніби намагалася зрозуміти, де сталася помилка. Для неї Мирослава назавжди лишилася мовчазною служницею в перешитій сукні. Визнати, що та збудувала сильну компанію й викупила весь розорений дім, означало визнати хибність власної пихи.
Мирослава попросила дозволу сказати кілька слів. Розпорядник подивився на присутніх і кивнув.
Вона вийшла в центр зали. Кирило Степанович став поруч і відкрив портфель.
— Вісім років тому, — почала Мирослава неголосно, — мене вигнали з цієї садиби. Мені було сімнадцять. Батьків уже не було, грошей і житла теж. Людина, яка розпоряджалася «Тихою Долиною», сказала, що я нічого не досягну й закінчу під чужим парканом.
Залою пройшов ледь чутний шерех. Літні жінки пам’ятали той морозний день і тепер відводили очі.
— Я говорю про це тому, що в мого повернення є причина, про яку повинні знати всі. Значна частина землі, на якій збудоване господарство, належала родині моєї матері — Черненкам. Вона перейшла до Левченків не через чесну угоду.
Кирило Степанович поклав на стіл копію старої карти й кілька документів.
— За останні роки ми дослідили архівні межові справи, протоколи, листування й первинні договори, — промовив він чітко. — Зібрані матеріали вказують на те, що угіддя Дем’яна Савелійовича й Соломії Петрівни Черненків передали господарству Левченків на підставі акта з підробленими підписами. Незалежна експертиза виявила, що частину дат і відміток внесли пізніше.
Люди потягнулися вперед, намагаючись роздивитися папери. Кирило Степанович вів далі:
— Збереглися чотири заяви колишнього власника з відмітками про прийняття. Є свідчення колишнього нотаріуса Захара Ілліча Ткаченка, який відмовився засвідчувати підроблений акт і був усунений. Його розповідь записана й засвідчена. Сьогодні ми подаємо цивільний позов про відновлення спадкових прав Мирослави Данилівни на історичну частину володіння.
Богдан різко підвівся.
— Це неправда. Батько ніколи не казав…
Голос урвався. Мирослава подивилася просто на нього.
— Ваш батько намагався сказати мені перед смертю. Він просив пробачення, називав прізвище Черненко й говорив про землю. Тоді я не зрозуміла.
На обличчі Богдана відбився страх. Він згадав замкнені скрині, нічні розмови батьків, папери, яких мати не дозволяла торкатися. Те, що все життя здавалося дивностями старших, складалося в єдине обвинувачення.
— Ви маєте право сперечатися в суді, — додав Кирило Степанович. — Але документи вивчені ретельно, а наша позиція підтверджується незалежними джерелами.
Лариса повільно повернулася до чоловіка.
— Отже, ти не лише розорив господарство. Ви всі ці роки жили на чужій землі?
— Я нічого не знав, — видихнув Богдан.
— Ти ніколи нічого не знаєш, доки за це не доводиться платити.
Вона підвелася, взяла сумочку й попрямувала до виходу. Двері грюкнули, і ніхто її не зупинив. Богдан опустився на стілець. Уперше він побачив перед собою не просто фінансову катастрофу, а минуле родини, яке обвалилося разом із теперішнім. У залі вже ніхто не перешіптувався. Усі чекали, що Мирослава зробить далі…
