Напередодні від’їзду Мирослава зайшла до маленької каплиці на околиці. Могил батьків поблизу не було, тому вона поставила перед образом дві свічки й довго дивилася на вогонь.
— Мамо, тату, я повертаюся туди, звідки мене вигнали. Повертаюся з правдою і постараюся не дозволити ненависті керувати мною.
У каплиці пахло воском і сухим деревом. Тіні тремтіли на стінах. Мирослава перехрестилася й вийшла в холодну ніч. Страху не було, але всередині все дзвеніло від напруження.
Вранці біля дому чекав темний автомобіль. Марія Трохимівна, яку Мирослава нещодавно перевезла ближче до себе, вийшла провести її, накинувши на плечі теплу шаль. Старенька вже знала, хто багато років надсилав їй допомогу. Дізнавшись правду, вона спершу розсердилася, потім довго плакала й повторювала, що не заслужила такого.
— Повертаєшся, доню?
— Повертаюся. Але й вас не залишу.
— Я в тобі не сумнівалася навіть тоді, на вокзалі. Тільки ти сама ще не знала, яка в тобі сила.
Машина рушила до світанку. За вікнами пропливали темні будинки, потім відкрилися поля. Тонка смуга зорі поступово золотила обрій. Мирослава думала про майбутні обличчя й погляди: про Богдана, Ларису, односельців, які пам’ятали худу дівчину з мішком за плечима. Шлях вимірювався не кілометрами, а глибиною пам’яті.
Перед селом вона попросила водія зупинитися. Вийшла й кілька хвилин стояла край дороги. Тут колись Євдокія наздогнала її з теплим хлібом. Старенької вже не було серед живих, але Мирослава виразно пам’ятала суху руку, що перехрестила її в морозному повітрі. Вона нахилилася, торкнулася долонею холодної землі й тихо подякувала жінці, чия проста віра підтримала її в найперший вечір вигнання.
День торгів видався сірим і вітряним. Будівля місцевої управи заповнилася людьми задовго до початку. Одні збиралися робити ставки, інші прийшли з цікавості. У невеликому селі будь-яка подія ставала спільним видовищем.
Богдан стояв біля вікна в єдиному пристойному костюмі. Комір був погано випрасуваний, руки помітно тремтіли. Лариса сиділа поруч із чужим, відстороненим обличчям. У її сумочці лежав квиток до великого міста. Галина Остапівна лишилася вдома під наглядом сусідки: вона вже майже не розуміла, де перебуває.
Розпорядник розклав папери й оголосив умови. Продавалися земельна ділянка, будівлі, техніка й залишки худоби «Тихої Долини». Початкова ціна дорівнювала сумі забезпечених боргів і витрат. Почувши цифру, Богдан здригнувся, а Лариса презирливо всміхнулася.
Перші ставки були обережними. Кілька покупців піднімали таблички, але швидко відступали. Григорій Матвійович Савчук теж долучився до торгу. У задньому ряду сидів представник «Черненко-Коваль Агро» і спокійно підвищував ціну. Ніхто не знав, від чийого імені він діє. Залою поповзли здогади.
Коли ціна наблизилася до суми, що повністю покривала борг, двері відчинилися. Мирослава увійшла без поспіху, ніби переступала поріг місця, яке знала все життя. На ній було темне пальто, волосся зібране в строгий вузол. За спиною йшов Кирило Степанович із портфелем.
Гомін урвався. Літні жителі спершу не впізнавали її. Потім одна жінка тихо ахнула:
— Та це ж Мирослава Коваль. Та сама дівчинка…
Люди почали озиратися. Богдан повільно повернув голову. Кров відлила від його обличчя. Перед ним стояла не змерзла сирота, яку він відправив на дорогу, а впевнена молода жінка, чиє ім’я він не раз бачив у ділових газетах.
Мирослава пройшла вперед і звернулася до розпорядника:
— Прошу дозволити мені особисто продовжити торги від імені компанії «Черненко-Коваль Агро».
Документи перевірили. Розпорядник кивнув. Савчук підняв табличку, Мирослава відповіла. Кілька учасників одразу вийшли з боротьби. З кожною новою ставкою в залі ставало тихіше. Богдан дивився на неї, і в його очах поступово з’являлося розуміння: пророцтво, кинуте колись біля воріт, поверталося до нього в зовсім іншій формі…
