За вісім років господарство змінилося до невпізнання. Колись міцні комори стояли з проваленими дахами, фарба на віконницях лущилася, поля заростали бур’яном. Іржаві трактори темними остовами стирчали на подвір’ї. Старий комбайн, яким пишався Степан Михайлович, лишився без дверцят, і в кабіні оселилися птахи. Земля, що годувала кілька поколінь, виглядала так, ніби й вона втомилася від недбалості господарів.
Богдан сидів на ґанку, обхопивши голову. Від колишньої самовпевненості не лишилося нічого. Обличчя осунулося, біля скронь з’явилася рання сивина, дорогі костюми давно зникли з шафи. Він дивився на занедбаний двір і не міг визначити, коли саме почалося падіння. Спершу здавалося, що можна взяти ще один кредит, потім продати частину техніки, далі затримати зарплату. Кожне тимчасове рішення наближало остаточну катастрофу.
З дому долинув різкий голос Лариси:
— Богдане, скільки можна сидіти? Знову приїхав представник банку.
Він важко підвівся. Дружина стояла у дверях, схрестивши руки. Холодна врода її обличчя перетворилася на постійне роздратування.
— Я не збираюся на старість мити чужі підлоги, — процідила вона. — Якщо ферму заберуть, поїду до батька. І не проси лишитися.
— Дай мені ще трохи часу. Я знайду вихід.
— Ти шукаєш його п’ять років. За цей час постачальники відвернулися, працівники розбіглися, а банки перестали відповідати на дзвінки. Твій єдиний спосіб — повільно чекати кінця.
Вона грюкнула дверима. Богдан лишився на ґанку, вдихаючи гіркий запах сирої трави.
Галина Остапівна лежала в бічній кімнаті, куди рідко заходили. Її розум згасав. Іноді вона кликала померлого чоловіка, іноді приймала Ларису за служницю, а часом починала плакати:
— Де дівчинка? Навіщо ви вигнали дівчинку? Поверніть її матері.
Родина розуміла, про кого вона говорить, але воліла мовчати.
Того дня Богдан отримав офіційного листа. Через багаторічну прострочку банк починав примусове стягнення заставлених полів і будівель. За шістдесят днів майно мали виставити на відкриті торги. Він перечитав сухі рядки кілька разів, склав папір і сховав до кишені, ніби так можна було приховати власну ганьбу.
Новина розлетілася селом. У крамниці обговорювали, хто наважиться купити розорену ферму разом із боргами. Біля криниці чоловіки хитали головами: відновлення потребуватиме величезних коштів. Богдан об’їхав знайомих підприємців і банки, але всюди чув ввічливі відмови. Люди, які раніше охоче сідали за його стіл, тепер знаходили причини не зустрічатися.
Старий знайомий Артем Ігнатійович прийняв його в кабінеті й вислухав до кінця.
— Як людині я вам співчуваю, — сказав він. — Але ваші звіти не лишають жодної підстави для нового кредиту. Для банку ви стали порожнім рядком.
Єдиний реальний покупець, Григорій Матвійович Савчук, приїхав на брудному чорному автомобілі, обійшов двір і запропонував суму, що не покривала навіть основного боргу.
— Тут роками доведеться все відновлювати, — пояснив він. — Я купую не господарство, а набір проблем.
Богдан відмовився. Не з гордості — її майже не лишилося. Він просто не міг прийняти, що справу батька й діда оцінили дешевше за кілька міських квартир. Савчук знизав плечима:
— Тоді побачимося на торгах. Можливо, там отримаєте ще менше.
За сотні кілометрів Мирослава стояла біля вікна свого офісу. Їй виповнилося двадцять п’ять. Вісім років відділяли її від морозного дня, коли ворота зачинилися за спиною. На столі лежало повідомлення про торги. Поруч сиділи Павло Миронович і Кирило Степанович.
Юрист розклав документи.
— Через компанію ми можемо викупити ферму, погасивши забезпечений борг. Купівля дасть право керувати всім господарством, а окремий позов потрібен, щоб визнати попереднє привласнення незаконним і відновити спадкові права Черненків на історичну частину ділянки. Доказова база готова: справжні родинні папери, архівні справи, експертиза й свідчення Захара Ілліча. З юридичного погляду позиція міцна.
— А з людського? — спитала Мирослава.
Павло Миронович зняв окуляри.
— Закон допоможе повернути ваше. Що робити з людьми, які завдали зла, вирішувати тільки вам.
Мирослава довго дивилася на карту.
— Я не хочу знищувати Богдана. Мені потрібні земля і чесне ім’я родини. Мститися я не стану.
Наставник поклав долоню їй на плече.
— Ми приїдемо, якщо дозволите.
— Приїжджайте наступного дня. Перший крок я маю зробити сама.
Рішення було ухвалене. Лишалося підготувати гроші, довіреності й стратегію торгів. Уперше повернення перестало бути далекою клятвою дівчинки й отримало точну дату…
