Узимку Мирослава почала приїжджати до архіву кожні два чи три тижні. Знімала простий номер у невеликому готелі: ліжко, стіл, шафа й вікно у двір. Уранці до відкриття вже сиділа в читальній залі. Кирило Степанович працював із юридичними фондами й межовими справами, вона переглядала протоколи, старе листування й особові справи службовців. В обід вони їли принесені бутерброди й тихо обговорювали знахідки.
Особливо допомагала завідувачка зали Людмила Йосипівна, яка знала архів майже напам’ять. Вона бачила, що відвідувачі не полюють за сенсацією, а намагаються відновити родинну історію, і діставала коробки, не відображені в старих каталогах. Одного разу принесла підшивку місцевої газети. У ній виявилася коротка замітка про «справедливий перерозподіл» земель біля села. Стаття запевняла, що попередні власники добровільно погодилися на нові межі. Під заміткою стояла дата, коли Дем’ян Савелійович уже подавав другу скаргу.
Більшість днів не приносила нічого. Мирослава годинами перегортала відомості, в яких прізвище Черненко не траплялося жодного разу, поверталася до готелю з сухими очима й сірим пилом на пальцях. Іноді потрібна справа виявлялася виданою під іншою назвою, іноді коробка була неповною, а одного разу цілий тиждень пішов на документ, що виявився копією вже відомого паперу. Кирило Степанович попереджав: архівний пошук складається переважно з глухих кутів.
Вона вчилася терпіти і тут. Не дозволяла надії перетворювати кожну позначку на доказ, перевіряла дати, відділяла родинні розповіді від підтверджених фактів. Увечері переносила записи в таблицю й позначала зв’язки різними кольорами. Поступово розрізнені аркуші складалися в послідовність: запит діда, раптова зміна плану, акт із невідповідною датою, передача ділянки й мовчання установ. Правда не лежала готовою в одній теці. Її доводилося збирати зі слідів, які окремо здавалися майже незначними.
До архіву щосереди приходив Пилип Артемович, колишній секретар місцевої адміністрації. Тепер він писав спогади й часто працював за сусіднім столом. Почувши прізвище Черненко, старий здригнувся. Людмила Йосипівна познайомила їх, і він запропонував поговорити в чайній навпроти.
Довго дивився на сніг за вікном, перш ніж почати:
— Мій батько був писарем у селі в ті роки. Він бачив усю цю історію й до смерті називав її найчорнішою справою своєї служби. Підписував папери, розумів, що їх складено неправильно, але боявся. Людина, яка проводила переділ, отримала гроші від Левченків. Це знали багато хто, тільки довести ніхто не міг.
Пилип Артемович назвав імена, пояснив, хто приносив документи і як змінювалися плани. Найголовніше, він згадав молодого нотаріуса Захара Ілліча Ткаченка. Той відмовився засвідчувати один з актів, помітивши невідповідність дат і очевидно підроблені підписи. За непокору його усунули з посади, після чого папери провели через поступливішого службовця.
— Він живий, — додав Пилип Артемович. — Дуже старий, але пам’ять ясна. Скажіть, що прийшли від мене. Він зрозуміє.
За тиждень Мирослава й Кирило Степанович постукали у двері скромної квартири. Відчинив їм згорблений сивий чоловік із напрочуд ясними блакитними очима. Поруч була його онука, яка допомагала дідові по дому. Почувши прізвища Черненко й Левченко, Захар Ілліч запросив гостей увійти.
— Я чекав, — сказав він. — Стільки років чекав, що хтось прийде. Уже думав, правда нікому не знадобиться.
Юрист увімкнув диктофон, і старий почав розповідати. Він говорив чітко, називав дати й номери документів. Пам’ятав, як службовець приніс готовий акт передачі угідь Левченкам; як підписи Дем’яна Савелійовича й Соломії Петрівни виглядали дитячою імітацією; як печатки поставили заднім числом. Захар Ілліч відмовився засвідчувати акт. За два місяці його усунули, а молода Галина Остапівна при випадковій зустрічі порадила не втручатися в чужі справи, якщо він хоче спокійно жити.
Запис тривав майже три години. Наприкінці старий стомився, але попросив не вимикати пристрою.
— Доведіть усе до суду. Мені лишилося небагато, і я хочу встигнути дізнатися, що не марно тоді відмовився.
Мирослава опустилася поруч із його кріслом і обережно обійняла сухі плечі.
— Ми доведемо. Обіцяю.
Павло Миронович допоміг запросити незалежного експерта Миколу Романовича Гайдука. Чотири місяці той досліджував чорнило, почерки, папір, печатки й послідовність нанесення записів. Висновок займав десятки сторінок. Висновок був однозначний: підписи подружжя Черненків у погоджувальному акті виконав сторонній чоловік, а частину дат і відміток внесли пізніше.
Кирило Степанович збирав кілька комплектів документів: для суду, для страхової копії й для власного архіву. Він готував позов про визнання передачі недійсною й відновлення прав спадкоємиці. Мирослава стежила за кожним аркушем. Їй було важливо не лишити супротивникові жодної можливості назвати справу емоційною помстою скривдженої сироти.
В один із таких днів до її контори прийшов сухорлявий чоловік років п’ятдесяти в потертій куртці. Представився Петром Андрійовичем Куликом і сказав, що дванадцять років працював у «Тихій Долині» скотарем і польовим бригадиром. Богдан звільнив його за відмову списати хвору худобу як загиблу від вигаданої пригоди.
— Я не по гроші прийшов, Мирославо Данилівно, — промовив він. — Я пам’ятаю вас дівчинкою. Якщо ви справді збираєтеся повернути правду, допоможу чим зможу. На фермі зараз таке діється, що боляче дивитися.
Мирослава влаштувала його сторожем на експериментальний майданчик, але платити за відомості він відмовився. Петро Андрійович час від часу почав приносити новини. Завдяки йому вона дізналася, на що Богдан і Лариса перетворили господарство. Гроші йшли на міські квартири, дорогі машини й поїздки. Працівники місяцями чекали зарплати, техніка ламалася, урожай лишався в полі, постачальники більше не давали пального в борг. Кілька банків зажадали повернути кредити.
Галина Остапівна на той час тяжко хворіла. Вона майже не ходила, плутала людей і часом кликала дівчинку, яку колись дозволила вигнати. Богдан і Лариса робили вигляд, що не чують. Юристи попереджали родину: якщо борги й далі зростатимуть, ферму виставлять на торги.
Мирослава вислуховувала Петра Андрійовича без радості. Падіння Левченків лише підтверджувало слова Павла Мироновича: справа, збудована на чужому болю, руйнується зсередини. Але одного разу надійшла новина, після якої очікування скінчилося. Банк почав процедуру стягнення, і «Тиху Долину» вирішили продати на публічних торгах…
