Наступним напрямом став прямий продаж зерна переробникам. Мирослава бачила, як невеликі господарства втрачали значну частину виторгу через довгий ланцюг посередників. Її компанія запропонувала брати на себе перевірку якості, зберігання, перевезення й переговори за помірну комісію. Виробник заздалегідь знав остаточну ціну й не залежав від випадкового перекупника. Перші партнери приходили обережно, з невеликими партіями. Отримавши гроші вчасно й без прихованих утримань, вони привели сусідів.
За другий рік оборот компанії зріс у кілька разів. Потім Мирослава взялася за оренду техніки. Вона придбала в розстрочку кілька комбайнів, тракторів, посівних комплексів і зерновоз. Дрібні фермери, яким купівля машин була не по кишені, могли орендувати їх на кілька днів або на сезон. Мирослава склала графік так, щоб техніка переходила з ранніх полів на пізні й не простоювала. Павло Миронович, побачивши таблиці, похитав головою:
— Ось у кому прокинувся справжній господарський характер. Ваш дід вами пишався б.
На третій рік у компанії працювали одинадцять людей. Головним агрономом став молодий фахівець Денис Юрійович Сокіл — захоплений, прискіпливий і готовий годинами сперечатися про склад ґрунту. Були водії, механіки, польовий майстер і менеджери. На семи гектарах біля невеликого села з’явився експериментальний майданчик, де випробовували нові сорти зернових, прямий посів і способи утримувати вологу без зайвої хімії. Мирослава вимагала, щоб кожен дослід фіксувався чесно, включно з невдачами.
Про її роботу написала місцева газета. Потім посипалися запрошення на галузеві зустрічі й інтерв’ю. Мирославу впізнавали в кав’ярнях і на вокзалі, але спосіб життя майже не змінився. Вона жила в тій самій невеликій квартирі, носила строгі прості костюми й їздила на надійній, але не новій машині. Гроші для неї означали свободу ухвалювати рішення, оплачувати людську працю й продовжувати справу Черненків, а не можливість оточити себе блиском.
Особисте життя лишалося порожнім. Пізніми вечорами Мирослава сиділа біля вікна з чашкою чаю й дивилася на міські вогні. Її ровесниці ростили дітей, обговорювали школи й родинні свята, а на неї чекали звіти й дзвінки. Вона не шкодувала про обрану дорогу, але іноді гостро відчувала тишу квартири. Рятували близькі. Валентина Григорівна приносила пиріжки, сміялася й розповідала історії про чоловіка. Ганна Сергіївна раз на тиждень кликала на обід, ставила на стіл млинці, гриби й варення, а Павло Миронович робив вигляд, що запрошення пов’язане виключно з діловою розмовою.
Одного разу за Мирославою почав упадати Максим Леонідович Кравець, удівець і власник кількох меблевих салонів. Він приносив білі троянди, запрошував до ресторану й поводився з нею шанобливо. Мирослава відповідала приязно, але не давала надії. За пів року Максим зрозумів.
— Ви ніби весь час кудись ідете, — сказав він на прощання. — Людині поруч довелося б або наздоганяти, або заважати.
— Саме тому я не хочу обіцяти того, чого не зможу дати.
Вони розійшлися без образ.
Ніхто, крім Валентини Григорівни, не знав, що щомісяця Мирослава надсилає гроші Марії Трохимівні. Літня жінка виїхала з міста до родички й жила дуже скромно. Допомога приходила як виплата від благодійної організації, щоб Марія Трохимівна не відмовилася з гордості. Вона писала вдячні листи, а Мирослава читала їх і всміхалася крізь сльози. Жінка, яка колись урятувала її, не підозрювала, хто тепер дбає про ліки й дрова.
Тим часом Кирило Степанович продовжував архівний пошук. Щомісяця він приносив звіт. Спершу знайшов згадки про угіддя Черненків у кількох описах, потім заяви Дем’яна Савелійовича, залишені без відповіді, і листування земельної комісії. В одній справі виявився папір про передачу ділянок Левченкам, датований раніше за засідання, на якому передачу нібито схвалили. Це означало, що рішення підготували заднім числом.
Одного разу юрист увійшов до кабінету з товстою текою в руках.
— Тут повні копії межових справ і чотири скарги вашого діда з вхідними відмітками. Є підроблений погоджувальний акт і сліди виправлень у датах. Цього вже достатньо для серйозного позову. Але я знайшов ще важливіше: можливо, живий чоловік, який бачив оформлення паперів.
Мирослава поклала долоню на теку. Картон був холодний, але їй здалося, що під ним зберігається тепло людей, які надто довго не мали права голосу.
— Значить, шукатимемо свідка.
— Шукатимемо. Тільки приготуйтеся: чим ближче ми до правди, тим сильніший спротив.
Мирослава подивилася на копію дідової карти, що висіла на стіні. Усі роки праці привели її до цієї точки. Тепер справа переставала бути родинним переказом і перетворювалася на доведену історію привласнення землі…
