За тиждень після переведення Громов сидів у брудній привокзальній пивній десь у далекому селищі. Пив третій день, задихаючись від злості й приниження. Нарешті він дістався до таксофона, знайшов у кишені монети й набрав довгий службовий номер.
Трубку зняли не відразу. Потім пролунав сухий владний голос:
— Слухаю.
— Це Громов, полковнику. По Макару Степановичу.
— Письмовий рапорт я від тебе чекаю, майоре, а не п’яні дзвінки.
— Рапорт буде, — прохрипів Громов. — Але головне не в ньому. Макар — пішак, дурень. Там усім керує його баба. Медсестра Аліна. Вона всіх на гачок посадила: злодіїв, охорону, перевіряльників. Хочете втопити його — копайте під неї. Вона не та, за кого себе видає. Перевірте минуле. До шлюбу. Як слід перевірте.
На тому кінці кілька секунд мовчали.
— Я почув тебе, майоре, — сказав голос, і зв’язок обірвався.
Пізньої ночі Аліна сиділа у своєму кабінеті при замкнених дверях. За вікном було тихо, тільки вітер терся об раму. Вона дістала зі схованки під товстим медичним довідником тонкий сірий зошит. Це була її справжня картотека: імена, дати, зв’язки, борги, слабкості, випадкові зізнання, уривки фраз, з яких складалася карта закритого світу.
На останній сторінці вже стояли Сутінок, Орлов, кілька чиновників, Воронцов. Поруч із прізвищем генерала вона акуратно вивела: «марнославство, впевненість у безкарності, інформація від Белякова».
Потім дістала з потайної кишені халата стару вицвілу фотографію. На ній усміхалися чоловік, жінка і дівчинка-підліток із такими самими величезними очима, які колись були в Аліни до цього місця. Вона поклала знімок поруч із зошитом і на чистій сторінці написала одне ім’я. Ім’я людини, що сиділа дуже високо, в кабінеті, куди прості прохання ніколи не доходили. Ім’я, яке для багатьох означало владу, а для неї — початок усього руйнування.
Макар думав, що їхня гра ведеться заради його кар’єри, заради переїзду, заради нового звання. Він не здогадувався, що колонія, її люди, сам Макар і його безсоромна система були для Аліни лише навчальним полігоном, ресурсом, сходинками до особистої війни. Ця війна велася не за майбутнє. Вона велася за минуле, за тих, хто усміхався з вицвілої фотографії, і за ту дівчинку, яка на знімку ще не знала, що одного дня навчиться усміхатися тільки тоді, коли поруч ніхто не помітить холоду в її очах…
