Останні тижні вагітності минули під наглядом лікарів. Роман приїздив до мене і вранці, і вдень, приносив їжу, фрукти, якісь дозволені добавки. Медсестри усміхалися й казали, що мені пощастило з таким турботливим чоловіком. Я усміхалася у відповідь. Чужим людям завжди видно тільки зовнішній бік шлюбу: приніс пакет, подав руку, поцілував у лоба. Що відбувається за цією картинкою, знають лише двоє.
Одного разу після кардіотокографії лікарка сказала, що в одного малюка одноразове обвиття пуповиною. Треба спостерігати, можливо, кесарів розтин доведеться робити раніше. Я так злякалася, що долоні одразу стали мокрими. Роман узяв мене за руку.
— Не бійся. Зараз лікарі вміють із таким давати раду.
— А якщо щось станеться?
— Нічого не станеться. Ти там, усередині, а я тут. Я буду поруч.
Слова були прості, але його рука тремтіла. Я подивилася на наші зчеплені пальці: кісточки в нього побіліли. Він боявся. Не зображав турботу, не грав роль хорошого чоловіка — боявся по-справжньому. За дітей. І за мене. У той момент стіна всередині мене трохи захиталася. Може, думала я, він не злий. Просто людина зі своїми страхами, зі своїми дурними спробами захиститися, які ранять інших.
Пологи почалися на тиждень раніше. О третій ночі я прокинулася від болю, який накочував хвилями й ставав дедалі сильнішим. Це були вже не тренувальні перейми. Я штовхнула Романа в плече.
— Здається, почалося.
Він схопився так різко, що навіть капців не знайшов, побіг кликати медсестру босоніж. Коли мене везли в операційну, він тримав мене за руку до самих дверей.
— Я буду тут. Чуєш? Я нікуди не піду.
— Добре, — сказала я, хоча голос майже не слухався.
Це був мій перший операційний стіл. Через положення дітей вирішили робити кесарів розтин. Коли в спину увійшла голка анестезії, я здригнулася. Потім тіло нижче грудей стало чужим. Болі не було, тільки дивне відчуття, що за ширмою лікарі роблять щось важливе й незворотне. Я чула короткі команди, металеві звуки, власне дихання.
— Перший, — сказав лікар. — Хлопчик.
Крик був тонкий, невдоволений, живий. Я заплакала відразу.
За кілька хвилин:
— Друга. Дівчинка. Королівська двійня.
Медсестра піднесла їх до мене — крихітні, червоні, зморщені, із заплющеними оченятами й тремтячими ротиками. Я дивилася й не могла повірити, що це вони. Мої діти. Ті самі, яких мені ніби заборонили мати. Усі страхи, приниження, діагнози, чужі слова зникли на мить. Залишилася тільки думка: я привела їх у цей світ…
