Коли мене вивезли з операційної, Роман кинувся назустріч. Спершу подивився на мене, потім на дітей. Він не плакав, але очі в нього були такого червоного кольору, що здавалося — ще секунда, і він зірветься. Він нахилився й поцілував мене в лоб.
— Ти намучилася.
— Потримай їх, — прошепотіла я.
— Боюся. Вони такі маленькі.
Медсестра усміхнулася:
— Усі спершу бояться. Беріть, звикнете.
День був метушливий і щасливий. У палату приїхали мама, тітка Галина, невістка. Мама не випускала онучку з рук, тітка Галина милувалася онуком, невістка повторювала, що мені неймовірно пощастило — одразу хлопчик і дівчинка. Я тільки усміхалася. Сперечатися не було з чим.
Роман весь день дзвонив рідним і знайомим. У коридорі я чула його голос: «Королівська двійня. Мати й діти здорові». Він говорив це з таким тріумфом, ніби оголошував світові про перемогу. Увечері, коли всі пішли, він сів біля мого ліжка. Діти спали поруч, кожен у своєму маленькому ліжечку.
— Оксано, — сказав він тихо, — подивися. Це наші діти.
Я кивнула. У той момент його щастя було справжнім. Тремтячі руки, червоні очі, розгублена усмішка — все було справжнім. І я подумала: чи люблю я його? Відповіді не знайшла. Але зрозуміла, що готова жити далі. Заради дітей. Заради себе. Заради другого шансу, який життя дало мені так несподівано.
Після виписки я дочекалася, коли діти заснуть, і поставила перед Романом інше запитання:
— Я хочу побачити шлюбний договір.
Він завмер.
— Чому ти раптом про нього згадала?
— Твоя колишня дружина порадила прочитати.
Обличчя в нього стало похмурим. Якийсь час він мовчав, потім пішов у кабінет, дістав папку й поклав переді мною. Я сіла за стіл і почала читати сторінку за сторінкою. Юридична мова давалася важко, але один пункт я зрозуміла прекрасно: у разі розлучення я відмовлялася від будь-якого поділу майна. Будинки, машина, рахунки, все, що було пов’язане з його справою, залишалося за ним. Мені — тільки особисті речі.
Я закрила папку.
— Романе, ти від самого початку не збирався жити зі мною до старості?
— Ні. Я просто боявся. Мене вже обманювали. Я мав підстрахуватися.
— А мене хто підстрахував?
Він не відповів.
— Я можу зрозуміти страх, — сказала я. — Але я була з тобою чесна. А ти зі мною — не до кінця.
— Я щирий із тобою.
— Тоді зміни договір.
Мовчання стало довгим. Я вже приготувалася до відмови. Але він сказав:
— Добре. Викличемо юриста й перепишемо.
— І дітей внесеш у заповіт.
Він знову замовк, але цього разу ненадовго.
— Внесу.
Я не знала, чи виконає він обіцянку. Але вперше за довгий час відчула, що в мене є не тільки страх, а й сила. Двоє дітей. Те, чого він хотів понад усе. Я дала йому це. Якщо після такого він зрадить мене, значить, не вартий бути поруч із ними…
