Життя увійшло в новий ритм. Діти росли. Хлопчика назвали Данилом, удома — Данею. Він виявився схожим на Романа: темні брови, серйозний погляд, спокійний характер. Дівчинка, Софія, була світліша, тонша, вередливіша, ніби кожна дрібниця у світі зачіпала її сильніше. Різниця між ними була всього кілька хвилин, але характери — як у двох різних стихій.
Даня їв добре, спав міцно, плакав рідко. Соня прокидалася ночами, просилася на руки, морщила лоба, ніби вже про щось переживала. Тітка Ніна сміялася:
— У вас усе навпаки: син як мама — терплячий, донька як тато — командує.
Я сміялася разом із нею. Якими б вони не були, вони були мої.
Але та жінка — колишня дружина Романа — залишилася скалкою. Я розуміла, що вона приходила не з доброти. Вона хотіла посіяти в мені підозри, і їй це вдалося. Що між ними було насправді, чого вона домагалася, чому не могла залишити нас у спокої — я не знала. Питати Романа перестала. Не тому, що все забула. Просто зрозуміла: навіть якщо спитаєш, не факт, що почуєш правду.
Я стала обережнішою. Потай відкрила окремий рахунок і щомісяця відкладала потроху з грошей, які Роман давав на господарство. Суми були маленькі, але мені ставало спокійніше від самої думки, що в мене є хоч якийсь запас. Потім записалася на курси манікюру. Не тому, що мріяла про салон, а тому, що хотіла мати ремесло. Якщо одного дня цей дім перестане бути безпечним, я повинна буду прогодувати себе і дітей.
Роман про це не знав. Якби дізнався, можливо, образився б. Але мені вже було важливіше не його ставлення, а моя реальність. Я не хотіла, щоб мої діти колись побачили матір, яка знову йде в нікуди з двома сумками. Не хотіла, щоб вони жили з відчуттям, що жінка без чоловічої милості — ніхто.
Іноді мені здавалося, що на цьому все й закінчиться: жінка, яку називали безплідною, народила двійню; чоловік із грошима і страхами став батьком; діти зв’язали їх міцніше за будь-яке зізнання. Люблять вони одне одного чи просто звикли, вірять чи роблять вигляд, що вірять — яка різниця, якщо малюки здорові й дім повен дитячих голосів?
Але історія мала продовження, коли дітям було трохи більше року. Роман привів у дім племінника з рідного села — Мирослава. Хлопцеві було близько тридцяти, він працював у Романа у фірмі й ставився до нього майже як до батька. За вечерею Мирослав базікав без угаву: розповідав про роботу, про те, як дядько допоміг йому влаштуватися, як багато чого навчив.
Я накривала на стіл, слухала, усміхалася. Потім, ніби між іншим, спитала:
— А про попереднє життя дядька ти щось знаєш?
Мирослав кинув погляд на Романа й одразу замовк. Роман миттю змінив тему, почав розповідати, як Даня і Соня навчилися повзати по всій вітальні й тепер неможливо залишити нічого на нижніх полицях. Я помітила цей швидкий маневр. Що сильніше від мене щось приховували, то більше мені хотілося дізнатися, що саме…
