Я перерила шафи, шухляди, папки з документами, але договору не знайшла. Мабуть, Роман прибрав його кудись у кабінет. Я зателефонувала йому — не відповів. Написала: «Коли повернешся?» За кілька хвилин прийшло коротке: «Післязавтра». Про візит колишньої дружини я не сказала.
Уночі я майже не склепила очей. Усе, що раніше здавалося турботою, раптом стало виглядати інакше. Може, він від самого початку вибрав мене тому, що такою жінкою легко керувати? Розлучена, бездітна, з діагнозом, із поламаною самооцінкою — буде вдячна за дах над головою і не вимагатиме багато. Він казав, що діти не важливі. Але вже зізнався, що це неправда. Він казав, що колишня дружина пішла сама. А тепер вона заявила протилежне. Де була правда?
Наступного дня я зателефонувала знайомому юристові Денису. Колись ми вчилися разом, і я сподівалася, що він хоча б пояснить мені по-людськи. У загальних рисах розповіла про договір, не вдаючись у сімейні подробиці.
— Треба дивитися пункти, — сказав Денис. — Без тексту я нічого не скажу.
— Я його майже не читала, коли підписувала.
Він важко зітхнув.
— Оксано, ну як так?
— Я вірила чоловікові.
— Віра іноді нічого не варта, а іноді обходиться дуже дорого.
— Якщо там невигідні умови, їх можна оскаржити?
— Підписала добровільно?
— Так.
— Тиску не було?
— Ні.
— Тоді складно. Майже все залежатиме від формулювань.
Після розмови я довго сиділа на краю ліжка й дивилася в стіну. Мені стало смішно і страшно водночас. Я весь час боялася, що Роман сумнівається в мені, а тепер виходило, що мені самій давно варто було сумніватися. Він дав мені дім, захист його прізвища, можливість не працювати до знемоги, але не дав упевненості. Між мною і його грошима стояла юридична стіна, яку я сама підписала.
Коли Роман повернувся, він привіз мені м’який кашеміровий шарф. Сказав, що вибирав спеціально. Я подякувала, але усмішка вийшла чужою. Він помітив.
— Щось сталося?
— Ні.
— Ти ніби не тут.
— Втомилася.
Він дивився уважно.
— Тобі хтось щось сказав?
Я відвела очі.
— Не час зараз.
У домі з’явилася натягнута ввічливість. Я наливала йому чай, він дякував. Він підкладав мені їжу, я казала, що впораюся сама. Навіть тітка Ніна одного разу не витримала:
— Ви що, посварилися?
— Ні.
— А виглядає так, ніби між вами стіну поставили.
Я відмахнулася вагітним настроєм, але знала: стіна справді була. Увечері, вже в ліжку, я сама притулилася до плеча Романа й сказала:
— Давай жити нормально. Будь ласка.
— Звісно, — відповів він одразу. — А що не так?
— У мене важко на душі. Якщо є щось, чого я не знаю, скажи зараз.
— Нічого немає.
Я заплющила очі. Потім усе ж вимовила:
— Приходила твоя колишня дружина.
Він різко сів.
— Коли?
— Поки ти був у від’їзді. Вона сказала, що ти її вигнав.
Обличчя в нього зблідло.
— Вона бреше.
— Тоді хто з вас каже правду?
Роман довго мовчав. Потім розповів: у неї був викидень, потім вагітність не наставала, вони пробували лікуватися, навіть проходили складні процедури. Вона зривалася, влаштовувала скандали, одного разу сказала, що більше не хоче його мучити і йде.
— Вона стверджує, що це ти вигнав її, — повторила я.
— Бо я не став утримувати. Вона сказала «йду», а я відповів «добре». Мабуть, вона чекала, що я благатиму. Я не благав. За це вона мене ненавидить.
Я дивилася йому в очі й намагалася зрозуміти, де брехня. Не знаходила. Але й правди більше не відчувала. Усе стало каламутним, як вода після бурі…
