Термін наближався. Я збирала дитячі речі: пелюшки, маленькі бодіки, пляшечки, підгузки, шапочки. Усе хотілося помацати, скласти, переставити, перевірити ще раз. Тітка Ніна посміювалася:
— Стільки накупили, половину не встигнете вдягнути.
— Їх же двоє, — відповідала я, і від цих слів усередині розливалося дивне, майже урочисте тепло.
Роман теж готувався по-своєму. Приносив фрукти, вітаміни, іноді якісь речі для дітей. Одного разу повернувся з двома крихітними червоними курточками й сказав, що привіз їх із церкви у своєму рідному селі, щоб діти росли здоровими. Я повісила курточки на маленькі плічка й довго дивилася на них. Може, думала я, це і є доля: двоє людей, кожен зі своїми страхами, зійшлися не з великого кохання, а все одно виявилися пов’язаними сильніше, ніж могли уявити.
За місяць до пологів Роман поїхав у відрядження на три дні. Тітка Ніна відпросилася через сімейні справи, і я залишилася сама. Увечері у двері постукали. Я підійшла до вічка й побачила незнайому жінку — років сорока, добре вдягнену, зі зібраним волоссям і спокійним обличчям.
— Ви до кого? — спитала я через двері.
— Мені потрібен Роман Степанович.
— Його немає вдома. Приходьте іншим разом.
— Ви його дружина?
— Так.
— Відчиніть. Мені треба сказати вам кілька слів.
Усередині все стиснулося. Я мала не відчиняти. Але цікавість і страх виявилися сильнішими. Я повернула замок.
Жінка увійшла, зупинилася у вітальні й окинула поглядом спершу квартиру, потім мій живіт.
— Ви знаєте, хто я?
— Ні.
— Я колишня дружина Романа.
Я завмерла. Вона всміхнулася куточком губ.
— Не бійтеся, скандалити я не прийшла. Хотіла подивитися, кого він вибрав після мене. Чула, ви чекаєте двійню. Нелегко вам, мабуть.
— Що вам потрібно?
— Попередити. Ця людина понад усе на світі хоче дітей. Колись я теж була вагітна, але втратила дитину. Потім не виходило. А він мене вигнав.
— Це ваші стосунки. Мене вони не стосуються.
— Помиляєтеся. Зараз ви для нього коштовність, бо носите його мрію. А після пологів усе може змінитися. Ви думаєте, він вам усе віддасть, якщо що? Ні. Він уміє захищати себе. Ті папери, які ви підписували перед весіллям, ви уважно читали?
Від слова «папери» в мене похолола спина. Перед весіллям Роман справді дав мені шлюбний договір. Кілька сторінок дрібного тексту. Я тоді пробігла очима, майже нічого не зрозуміла й підписала, бо він сказав: юрист перевірив, усе стандартно.
Жінка побачила моє обличчя і, здається, зрозуміла досить.
— Я не бажаю вам зла, — сказала вона вже біля дверей. — Ми з ним давно розрахувалися. Просто ви, як і я колись, надто легко йому вірите.
Двері зачинилися. Я залишилася посеред вітальні сама. Один із дітей боляче штовхнув мене зсередини. Я опустилася на диван і притисла долоню до живота, а серце калатало так, ніби намагалося вирватися назовні. Де був той договір? Що саме я підписала? Чому я навіть не подумала прочитати уважно?…
