— Я втомилася, Денисе.
Це принаймні було правдою.
Він уважно дивився на неї, намагаючись зрозуміти, скільки вона тепер знає. Аліна трималася рівно: втомлений погляд, закрите обличчя, жодних різких рухів. Робота в операційній навчила її зберігати спокій навіть тоді, коли хаос відбувається за кілька сантиметрів від рук.
— Я не хочу, щоб усе стало ще гірше, — нарешті промовив Денис.
Аліна подивилася на нього поверх чашки.
Ця фраза лишилася з нею надовго після того, як він пішов.
Не «пробач». Не «я все поясню». А попередження, заховане під виглядом турботи.
Коли двері за Денисом зачинилися, Аліна почекала кілька хвилин і піднялася до його кабінету.
Серце билося так сильно, що пальці німіли. У кімнаті пахло його одеколоном і свіжим папером. Усе було вивірене до болісної правильності: порожній стіл, папки, книжки про лідерство на полицях — із тих, що частіше купують для враження, ніж для читання.
Ранкове світло падало крізь жалюзі смугами. На столі лежала сіра папка.
Аліна відкрила її повільно.
На перший погляд усе виглядало розумно. Продаж квартири. Поділ заощаджень. Спільна опіка над Кірою. Слова, цифри, пункти — усе спокійно, майже справедливо.
А потім вона помітила дивину.
Кілька інвестиційних рахунків, які вона пам’ятала зі старих паперів, в угоді взагалі не згадувалися.
У животі болісно стягнуло.
Вона спустилася вниз, дістала з шафи коробку зі старими документами й почала розкладати папери на обідньому столі. Звіти, виписки, документи на житло, відомості про заощадження.
Що довше вона дивилася, то холодніше ставало всередині.
Два великі рахунки, на яких лежала величезна сума, повністю були відсутні в документах про розлучення.
Аліна сиділа нерухомо, поки ранкове світло повільно повзло підлогою. Це не могло бути випадковістю. Це було приховування.
Спершу вона просто не могла повірити. Денис міг бути холодним, самовпевненим, егоїстичним. Але ховати спільне майно під час розлучення — це вже не байдужість. Це була свідома зрада.
І тут сплив ще один спогад.
Три тижні тому він ніби між іншим сказав, що не хоче «дорогої війни зі спеціалістами», бо вони тільки все заплутають. Тоді Аліна навіть подумала, що він поводиться зріло.
Тепер вона зрозуміла, чому йому так хотілося, щоб вона не ставила зайвих запитань.
До полудня Аліна вже сиділа в невеликому юридичному кабінеті навпроти адвокатки з розлучень — Ірини Сергіївни. Їй було близько п’ятдесяти. У неї був уважний, гострий погляд і спокійна впевненість жінки, яка вміє почути головне ще до того, як співрозмовник договорить.
На одній стіні висіли сімейні фотографії, на другій стояли важкі юридичні книги. З незрозумілої причини Аліна майже відразу відчула до неї довіру.
Ірина Сергіївна кілька хвилин мовчки вивчала папери. Потім зняла окуляри й відкинулася на спинку крісла.
— Наскільки добре ви знаєте фінансові справи чоловіка?
