Не «як він?». Не «йому важко?». Навіть не «ти все ще її кохаєш?». У цих словах не було ревнощів, тривоги чи болю. Вони звучали діловито, нетерпляче, ніби хтось уточнював, чи оформлено потрібний документ.
Майже до третьої ночі Аліна дивилася в стелю. І десь між приниженням та втомою її горе почало змінювати форму. Воно ставало щільнішим, холоднішим, зібранішим.
Місяцями вона звинувачувала себе. Думала, що надто багато працювала, що перестала бути уважною, що втома зробила її важкою, різкою, незручною. Жінок на кшталт неї з дитинства вчать насамперед шукати власну провину, якщо щось руйнується.
Але тепер, лежачи в темряві, вона згадувала інакше.
Два роки тому Денис наполіг на зміні умов щодо житла, бо «момент був вдалий». Потім поступово взяв на себе управління майже всіма сімейними вкладеннями. Коли Аліна ставила запитання, він спокійно відмахувався: фінансові розмови лише зайвий раз її нервують.
Тоді вона сприймала це як упевненість.
Тепер це більше скидалося на контроль.
О шостій ранку Аліна вже знала, що робитиме.
Уперше за багато місяців вона зателефонувала до клініки й відмовилася від зміни. Потім дочекалася, поки Денис поїде.
Він спустився близько пів на восьму, у темному костюмі, зі шкіряним портфелем, який носив уже багато років. Його обличчя було обережним, ніби він заздалегідь відрепетирував вираз.
Аліна стояла біля кухонного столу й наливала каву.
— Доброго ранку, — сказав він.
Буденність цих слів ледь не змусила її розсміятися.
— Доброго.
Денис затримався біля виходу.
— Щодо ночі…
