— Приїжджайте. Такі речі не можна залишати без наслідків.
Слово «розлучення» звучало чужо, майже неможливо. Марина ніколи не думала, що воно з’явиться в її житті. Їй здавалося, вони з Олегом доживуть разом до старості, як жили їхні батьки: важко, мовчазно, але поруч. А виявилося, поруч вони були тільки доти, доки йому було зручно.
За два дні зателефонував Андрій Павлович.
— Марино Сергіївно, ваш чоловік повернувся. Його затримали вранці. Зараз дає пояснення.
Марина стиснула телефон.
— Він щось сказав?
— Зізнався. Каже, вліз у великі борги через азартні ігри. Йому погрожували, вимагали гроші. Він вирішив продати дім, сподівався, що ви дізнаєтеся надто пізно.
Марина заплющила очі.
Азартні ігри. Борги. Не інша жінка, не нове кохання, не її вік. Просто гроші. Просто слабкість, страх і жадібність. Чомусь від цього не стало легше. Навіть зрада виглядала б людянішим поясненням. А тут він обміняв їхнє життя на спробу закрити чужі вимоги.
— Що буде далі? — спитала вона.
— Матеріали передають до суду. З огляду на зізнання і те, що угода не відбулася, покарання може бути не найсуворішим. Але факт підробки й шахрайських дій є. Дім залишається за вами.
— Я не хочу його бачити.
— Це ваше право.
Весна прийшла несподівано швидко. Наприкінці першого теплого місяця сніг зійшов майже за кілька днів, відкривши темну землю й перші тонкі стрілки трави. Марина стояла біля кухонного вікна з чашкою кави й дивилася на двір. Там, де колись уночі відбилися чужі черевики, тепер проступала волога земля. Слідів більше не було, але пам’ять про них залишилася такою чіткою, ніби сніг і досі лежав перед очима.
Суд минув без довгих затримок. Олег отримав умовне покарання й обов’язок виплатити Марині велику компенсацію. Юрист пояснив, що більшого чекати важко: угода не відбулася, дім у неї не відібрали, прямі збитки вдалося відвернути. Олег на засіданні дивився в підлогу. Вибачення він не попросив.
Розлучення оформили за місяць. Олег переїхав до родича. Свої речі він забрав того дня, коли Марини не було вдома: вона спеціально поїхала до подруги, щоб не зустрічатися з ним. Повернувшись, вона побачила порожню половину шафи, вільні полиці й світлу пляму на стіні там, де раніше висіла його фотографія.
Решту знімків вона зняла сама. Склала в коробку й прибрала на горище. Викинути не змогла: все-таки третина життя. Але дивитися на них більше не хотіла.
Перші тижні після розлучення були дивні. Тиша в домі здавалася величезною. Ніхто не грюкав дверима, не вимагав вечері, не бурчав, не кидав мокрі речі на підлогу. Марина ходила з кімнати в кімнату й не могла зрозуміти, що відчуває — полегшення чи порожнечу…
