— Якби не сніг, — тихо поправив він. — І та старенька, яка вас попередила. Дивна історія.
В автобусі Марина притулилася до холодного скла. Старенька. Її очі. Її пальці на рукаві. «Не чіпай сніг».
Якби Марина розчистила двір увечері, сліди зникли б. Уночі людина прийшла б, пішла, а до ранку заметіль стерла б усе остаточно. Вона б нічого не дізналася. За кілька днів Олег міг би підписати папери, отримати гроші, зникнути або поставити її перед фактом. Довести потім щось було б набагато важче.
Удома вона зняла пальто, пройшла на кухню й сіла біля вікна. Сліди у дворі вже трохи припорошило новим снігом. Їсти не хотілося. Її нудило від думок, від зради, від того, як спокійно Олег задумав позбавити її дому.
Тридцять два роки. Вона чекала його з доріг, готувала йому їжу, прала його речі, терпіла мовчання, пояснювала собі його холод утомою. Коли хворіла, він був поруч, але ніби не душею — просто тому, що так належить. Вона думала: характер важкий, робота виснажує. А він, можливо, вже давно вирішував, як забрати в неї останнє.
Може, у нього хтось є? Молода жінка, інше життя, у якому Марині немає місця? Може, він хотів продати дім, узяти гроші й піти?
Сльози потекли самі. Марина не витирала їх. Вона плакала не стільки за Олегом, скільки за собою. За роками, які віддала людині, здатній так легко переступити через неї. За життям, яке раптом виявилося збудованим не на любові, а на звичці й самообмані.
Задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я чоловіка.
Марина довго дивилася на дзвінок, потім скинула. За хвилину прийшло повідомлення: «Доехал нормально. Завтра созвонимся».
Вона не відповіла.
Ніч знову минула майже без сну. Марина лежала, дивлячись у темряву, і перебирала минуле. Шукала той момент, коли все остаточно зламалося. А може, воно ніколи й не було цілим? Може, Олег одружився не з нею, а з домом, із господинею, зі зручним життям? Може, просто чекав, поки настане час узяти те, що вважав своїм?
Уранці дзеркало показало їй чуже обличчя: запухлі очі, сивину біля скронь, глибокі зморшки, втому, яку не сховати. Перша думка була безжальна: постаріла. Стала непотрібною.
Але майже відразу всередині піднялося інше відчуття. Тверде.
Ні. Досить.
Вона випросталася й подивилася на відображення вже інакше. Олег обдурив її не тому, що вона стала старшою. Він обдурив, бо вирішив украсти. Він хотів залишити її без дому. І вона більше не стане виправдовувати його холод, його мовчання, його вчинки.
Після сніданку, який довелося буквально змусити себе з’їсти, Марина зателефонувала знайомому юристові. Колись Олег звертався до нього з дрібними справами щодо документів.
— Треба оформити розлучення, — сказала вона. — І захистити майно.
Юрист вислухав, поставив кілька запитань і сказав:
