Надворі був вологий холод. Дощ уже скінчився, асфальт блищав під ліхтарями. Я дійшов до машини, сів за кермо й довго не міг влучити ключем у замок запалювання. Пальці не слухалися. Потім мене накрило.
Не красивою чоловічою злістю, не полегшенням, не тріумфом. Мене просто почало трясти. Зуби цокотіли. Я сидів у темній машині, стискав кермо й намагався дихати. Перед очима стояло обличчя Марії, коли вона сказала: «Ти підлий».
За десять хвилин відчинилися пасажирські дверцята. Я здригнувся.
Це була Анна, моя сестра. Я сам написав їй перед рестораном лише одне: «Після сьомої будь на зв’язку». Вона приїхала, мабуть, одразу, але до зали не зайшла.
— Артем спить у мене, — сказала вона. — Усе нормально.
Я кивнув.
— Ти як?
Я хотів сказати «нормально», але замість цього раптом видихнув щось уривчасте й закрив обличчя долонями.
Анна не стала обіймати одразу. Просто сиділа поруч, поки я намагався зібрати себе докупи. Потім поклала руку мені на плече.
— Поїхали до мене. Сьогодні додому не треба.
— Квартира…
— Квартира нікуди не дінеться. А ти зараз дінешся, якщо сядеш за кермо в такому стані.
Я послухався.
Ночував у неї на дивані в маленькій вітальні. Артем спав у сусідній кімнаті з її донькою, розкинувши руки. Я заходив подивитися на нього тричі. Він сопів, уткнувшись у подушку, і нічого не знав. У цьому було і спасіння, і новий біль.
Уранці Марія телефонувала двадцять сім разів. Потім почала писати.
«Ти все неправильно зрозумів».
«Мама просто переживала».
«Повернися, треба поговорити».
«Не смій налаштовувати Артема проти мене».
«Ти знищив мою матір».
Я читав повідомлення й не відповідав. Не тому, що хотів мучити. Просто будь-яке слово могло стати паливом для нової пожежі.
У понеділок ми зустрілися в Ірини Сергіївни. Марія прийшла з опухлими очима, без макіяжу, у сірому пальті. Поруч із нею була Тетяна Вікторівна, але юристка відразу сказала:
— Розмова стосується подружжя. Представник може бути присутній лише за наявності оформлених повноважень і згоди другої сторони.
Теща зірвалася:
— Я мати!
— Це не процесуальний статус, — спокійно відповіла Ірина Сергіївна.
Я вперше за багато днів ледь не всміхнувся.
Марія попросила матір почекати в коридорі. Та вийшла, грюкнувши дверима так, що жалюзі на вікні здригнулися.
Спочатку Марія мовчала. Дивилася на свої коліна, смикала край рукава.
— Я не хотіла так, — сказала вона нарешті.
— Як?
— Щоб при всіх.
— При всіх хотіли ви.
Вона заплющила очі.
— Мама сказала, що інакше ти ніколи не підеш. Що ти забереш квартиру. Що залишиш мене ні з чим.
— Ти справді в це вірила?
Вона не відповіла.
Ірина Сергіївна сиділа за столом, не втручаючись. Тільки ручка в її пальцях тихо клацнула.
— Коли ти почала переказувати гроші? — спитав я.
— Спочатку мама попросила. У неї був борг. Потім ще. Потім сказала, що треба робити запас, бо ти ненадійний.
— Я?
— Ти весь час був на роботі! — раптом вигукнула Марія. — Тебе не було вдома! Я сама з дитиною, сама з побутом, сама з її дзвінками, з твоєю вічною втомою! Ти приходив і мовчав!
— Я працював, бо ти казала, що нам не вистачає.
— А мені здавалося, ти просто тікаєш від нас на роботу.
Я дивився на неї й уперше бачив не лише ошуканку, а й слабку, заплутану людину, яка багато років дозволяла матері думати за себе. Це нічого не виправдовувало. Але пояснювало, чому брехня стала для неї зручнішою за правду.
— Чому ти не сказала мені? — спитав я.
Марія всміхнулася крізь сльози.
— А ти б почув?
