Запитання зависло в кімнаті. Я хотів одразу відповісти «так», але не зміг. Можливо, я справді надто часто ховався в роботу. Можливо, втомлювався так, що бачив тільки рахунки й обов’язки. Але я не крав. Не готував їй публічної ганьби. Не збирався позбавляти її дому.
— Може, і не почув би одразу, — сказав я. — Але ти вибрала не розмову. Ти вибрала зраду.
Вона заплакала тихо, без театру. Сльози падали на рукав пальта.
Розлучення не сталося за один день. У житті взагалі мало що трапляється так швидко, як у чужих оповідях.
Були заяви. Були переговори. Були важкі розмови про дитину, графік зустрічей, аліменти, квартиру, гроші. Були ночі, коли я прокидався від думки, що все моє життя перетворилося на теку з файлами. Були дні, коли Артем питав:
— Тату, ви з мамою більше не любите одне одного?
І я, стискаючи ложку так, що біліли пальці, відповідав:
— Ми обоє любимо тебе. Це головне. А між дорослими буває складно.
Він дивився серйозно, по-дорослому, і від цього хотілося вийти в під’їзд і розбити кулаком стіну.
Марія спочатку намагалася сперечатися за все. Потім, коли юристка показала їй обсяг доказів і пояснила можливі наслідки вимог про повернення частини незаконно переказаних коштів, стала тихішою. Тетяна Вікторівна, навпаки, погрожувала судами, знайомими, скаргами, казала, що «не залишить це так». Але коли їй надійшла офіційна претензія з розрахунком переказів, її голос у телефонних повідомленнях став уже не залізним, а сиплим.
Повністю повернути гроші вона не могла. Частина пішла на ремонт її квартири, меблі, борги. Ми уклали угоду: вона повертала суму частинами. Не всю, не одразу, не красиво. Але офіційно. З підписом, графіком і відповідальністю.
Квартиру не віддали нікому «цілком». Юристка допомогла виділити й довести частину вкладень із маминих грошей. Решта ділилася як спільне. У підсумку Марія погодилася на компенсацію своєї частки в розстрочку, а я залишився жити там з урахуванням того, що Артем проводив зі мною половину тижня. Це рішення далося нелегко: довелося взяти додатковий кредит, продати машину й пересісти на стареньке авто Павла, яке той віддав майже за ціною металобрухту.
— Не дякуй, — буркнув він. — Просто не вбий її за місяць.
— Кого?
— Машину. Дружину вже не обговорюємо.
Я вперше за довгий час розсміявся.
Марія зняла невелику квартиру неподалік від школи Артема. Тетяна Вікторівна перший час жила в неї майже постійно, але потім вони почали сваритися. Я не радів із цього вголос. Але коли якось Марія привела сина й стояла в коридорі, втомлена, з погаслими очима, я зрозумів: від матері їй теж доведеться звільнятися довго й болісно.
— Сашо, — сказала вона тихо, поки Артем роздягався. — Я записалася до психолога.
Я кивнув.
— Добре.
— Не для суду. Справді.
— Це добре, Машо.
Вона чекала, може, ще якихось слів. Прощення. Утіхи. Але я не міг дати їй того, чого не мав сам.
— Я не прошу повернутися, — сказала вона. — Я знаю, що все зламала.
У передпокої цокав годинник. Артем вовтузився з блискавкою на куртці. На кухні кипів чайник.
— Не все, — сказав я після паузи. — Артема ми не зламаємо. Якщо обоє постараємося.
Вона заплющила очі, і по щоці в неї скотилася одна сльоза.
Минув майже рік.
Фікус я пересадив. Він довго стояв голий, ображений, скидав листя, ніби теж переживав розлучення. Потім раптом випустив новий зелений листок — маленький, блискучий, упертий.
Квартира змінилася. Я зняв важкі штори, які вибирала теща, пофарбував кухню у світлий колір, повісив у коридорі малюнки Артема. Замість великого дзеркала, перед яким Марія вранці поправляла волосся, тепер стояла книжкова полиця. Іноді я сумував навіть не за нею, а за тією людиною, якою був поруч із нею до всього цього бруду. Довірливою. Упевненою, що любов сама все витримає.
Не витримує сама. Її теж треба захищати. Іноді — навіть від тих, кого любиш.
На день народження Артема ми зібралися втрьох у кафе з ігровою кімнатою. Він сам попросив:
— Тільки без бабусі Тані. Вона завжди каже, що я неправильно їм.
Марія знітилася, але сперечатися не стала.
Ми сиділи за маленьким столом, пили чай, дивилися, як Артем носиться з іншими дітьми між м’якими модулями. Марія виглядала спокійнішою. Підстриглася коротше, майже не фарбувалася. У голосі в неї стало менше різких нот.
— Мама продала диван, — сказала вона раптом.
Я підвів очі.
— Той самий?
