— Той самий. Гроші переказала за графіком.
— Я бачив.
Вона помовчала.
— Вона досі вважає, що має рацію.
— Не сумніваюся.
— А я вже ні.
Я нічого не відповів.
Марія крутила чашку в руках.
— Тоді, на ювілеї, я тебе ненавиділа. Мені здавалося, ти мене знищив. А потім… потім я зрозуміла, що ти просто не дав нам знищити тебе першими.
Ці слова не зцілили мене миттєво. Так не буває. Але щось усередині, стиснуте майже рік, трохи відпустило.
— Я не хотів, щоб Артем коли-небудь почув, що його батько злодій, — сказав я. — І повірив.
— Не почує.
З ігрової вибіг Артем, червоний, спітнілий, щасливий.
— Тату! Мамо! Там автомат із призами! Можна одну спробу?
Ми перезирнулися. Марія всміхнулася кутиком губ.
— Одну, — сказали ми одночасно.
Артем засміявся:
— От бачите, ви можете домовлятися!
Він побіг назад, а ми залишилися сидіти за столом — двоє втомлених дорослих людей посеред галасливого кафе, серед кульок, крихт від торта й дитячого вереску. Уже не сім’я в колишньому сенсі. Але й не вороги.
Пізніше ввечері, коли я вкладав сина спати, він раптом спитав:
— Тату, а секретна кімната в нас ще є?
Я не відразу зрозумів.
— Яка?
— Ну я тоді будував. Де скарби й поганим не можна.
Я сів на край ліжка. Нічник світив м’яко, на стіні тремтіла тінь від полиці.
— Є, — сказав я. — Тільки вона не в квартирі.
— А де?
Я торкнувся пальцем його грудей.
— Ось тут. Туди треба пускати обережно.
Артем насупився, подумав.
— А маму можна?
Я відчув знайомий клубок у горлі. Але вже не такий гострий.
— Тобі — можна. Вона твоя мама. А мені… мені потрібен час.
Він кивнув так серйозно, ніби ухвалив доросле рішення.
— Гаразд. Я почекаю…
