— Авжеж! Я останнє віддавала! У мене пенсія невелика, а я їм продукти носила, дитині речі купувала!
— Які речі? — вихопилося в мене. — Ті черевики, за які я переказував Маші гроші, а вона потім казала, що купила на розпродажі?
— Сашо, припини, — прошипіла Марія.
Я дістав наступний аркуш.
— Це чеки. Ремонт, техніка, дитячі меблі, платежі за кредитом. Це довідка з бухгалтерії про мої доходи. Це заява, яку я сьогодні вранці подав, щоб зарплата більше не надходила на рахунок, до якого Марія мала доступ.
Марія подивилася на мене так, ніби я вдарив її.
— Ти не мав права.
— На свою зарплату?
Вона відкрила рота, але нічого не сказала.
Я дістав зі шкатулки маленьку флешку.
— А це запис.
Тетяна Вікторівна різко підвелася.
— Який ще запис?
— Не хвилюйтеся. Не прихована камера у вашій квартирі. Усе законно. Запис із мого відеореєстратора в машині. У четвер я привозив продукти й залишив машину біля під’їзду. Вікно було прочинене, реєстратор спрацював на рух і записав розмову біля лавки. Вашу розмову з Марією.
Я бачив, як у Марії затремтіли коліна. Вона вхопилася за спинку стільця.
Тоді я ще не знав, що реєстратор щось записав. Знайшов випадково, коли шукав старі файли для сервісу. На записі було погано видно, але чути достатньо. Тетяна Вікторівна казала: «На ювілеї скажеш, що він вас обікрав. Я підтверджу. Люди повірять жінці з дитиною». Марія відповідала: «Головне, щоб він пішов до подання документів. Потім буде простіше».
У залі вже ніхто не їв.
— Вмикати не буду, — сказав я. — Тут не суд. Але копія в юриста. Оригінал збережено.
— Ти підлий, — прошепотіла Марія.
Слово вдарило сильніше, ніж я очікував. Я навіть хитнувся. Стільки ночей, змін, економії, ремонтів після роботи, хворих зубів, недосипу — і тепер я був підлим.
— Можливо, — сказав я. — Але я принаймні не готував тобі на очах у друзів роль злодія.
Тетяна Вікторівна раптом почервоніла. Шия пішла плямами.
— Та хто ти такий, щоб мене звинувачувати? Я свою доньку захищаю! Вона з тобою всю молодість поховала! Що ти їй дав? Квартиру в кредит? Вічно втомленого мужика? Дитину, на якій вона сама сидить?
— На якій вона сама сидить? — тихо перепитала Світлана.
Марія різко повернулася до неї.
— Світлано, не лізь.
— Ні, зачекай. Ти ж сама казала, що Саша щовечора з Артемом уроки робить. І на заняття водить.
— Я казала образно!
Залою знову пройшов шепіт. Хтось відвів очі. Хтось, навпаки, дивився жадібно, як на чужу аварію.
Я дістав останній конверт. Руки вже майже не тремтіли. Усередині все вигоріло.
— А це найважливіше. Документи, що підтверджують: перший внесок за квартиру був зроблений із маминих грошей після продажу її дачі. Тієї самої дачі, куди ви, Тетяно Вікторівно, їздили влітку й казали, що там «земля нікчемна». Мама зберегла всі папери. Я теж.
Марія тихо сіла на стілець.
— Сашо…
Уперше за вечір у її голосі з’явилося щось схоже на страх.
— Що?
— Давай удома поговоримо.
— Удома ти збиралася виставити мене за двері. При людях. Тепер при людях принаймні не вийде зробити вигляд, що ти жертва.
Тетяна Вікторівна схопила шкатулку й жбурнула її на стіл. Флешка вилетіла, вдарилася об тарілку, впала біля салатниці.
— Забирайся звідси! Негайно!
— Із задоволенням, — сказав я. — Тільки закінчу подарунок.
Я повернувся до гостей. Ніколи в житті мені не було так соромно стояти перед людьми. Сорочка прилипла до спини. У горлі дерло. Але я змусив себе говорити рівно.
— Пробачте, що ви стали свідками цього. Я не хотів псувати вечір. Але мене збиралися звинуватити тут же, при вас, у тому, чого я не робив. Тому я приніс не скандал. Я приніс докази. Далі цим займатимуться юристи. Я не забираю дитину. Не кричу. Не погрожую. Я просто більше не дозволю робити з себе дурня.
Марія закрила обличчя руками. Плечі її затрусилися. Я не знав, справжні це сльози чи звична зброя. І від того, що не знав, стало ще болючіше.
Я вийшов із залу в цілковитій тиші….
