Марія усміхнулася надто широко.
— Саша справді приготував подарунок, — сказала вона. — Я сама не знаю який.
— Сподіваюся, не сковорідку, — кинула хтось із гостей.
Знову сміх.
Я встав. Ноги на мить стали ватяними. Серце билося так сильно, що я чув його у вухах.
Коробка стояла біля стіни за моєю спиною. Я взяв її, поставив перед Тетяною Вікторівною. Срібляста стрічка здригнулася в моїх руках.
— Тетяно Вікторівно, — почав я.
Голос прозвучав рівно. Навіть надто рівно.
Марія поруч перестала усміхатися.
— Я довго думав, що вам подарувати. Хотілося вибрати річ, яка залишиться надовго. Щоб нагадувала про сім’ю, про довіру, про те, як важливо берегти те, що тобі дають.
Теща примружилася.
— Як урочисто. Відкривати?
— Звісно. При всіх. Ви ж самі просили.
Вона потягнула за стрічку. Папір зашелестів. Хтось із гостей витягнув шию. Музика в колонці, як на зло, змінилася на повільну, тягучу мелодію.
Під папером виявилася шкатулка.
— Яка краса, — сказала Тетяна Вікторівна, але голос у неї став обережнішим.
— Відкрийте, — попросив я.
— А ключ?
Я дістав із кишені маленький ключик і поклав перед нею на стіл.
Марія різко вдихнула.
— Саша, може, потім?
Я подивився на неї.
— Ні, Машо. Зараз.
У залі стало тихіше. Не зовсім тихо — хтось іще брязнув виделкою, хтось кашлянув, але розмови обірвалися.
Тетяна Вікторівна вставила ключ. Повернула. Замочок сухо клацнув, як вимикач.
Вона підняла кришку.
Спершу вона побачила конверт. Зверху лежав аркуш із великим написом моєю рукою: «Сімейний бюджет. За три роки».
Її обличчя не змінилося. Тільки кутик губ сіпнувся.
— Що це за дурниці?
Я взяв конверт, дістав копії й поклав на стіл так, щоб бачили ті, хто сидів поруч.
— Це виписки з мого зарплатного рахунку. Перекази на ваш рахунок. Регулярні. Без мого відома. На загальну суму, яку я зараз не буду вимовляти вголос із поваги до гостей, хоча повага сьогодні дається мені важко.
Хтось ахнув. Світлана, Машина подруга, опустила келих.
Марія схопилася.
— Ти з глузду з’їхав?
— Сядь, будь ласка.
— Ні, ти зараз влаштував цирк на маминому ювілеї!
— Я влаштував? — спитав я тихо.
Вона замовкла на півслові. У моєму голосі, мабуть, було щось таке, чого вона раніше не чула.
Тетяна Вікторівна відсунула папери.
— Не ганьбися, Олександре. Усі сім’ї допомагають батькам. Ти чоловік чи хто?
— Допомагають, коли знають. Коли хочуть. Коли можуть. А не коли в них уночі переказують премію, а потім кажуть, що банк затримав виплату.
Залою пройшов шепіт. Чоловік біля вікна перестав жувати.
Марія зблідла, але швидко взяла себе в руки.
— Він бреше. Мамо, не слухай. Саша останнім часом дивний. Він сам витрачав гроші, а тепер хоче звалити на нас.
Ось воно.
Я чекав цього, але все одно всередині обірвалося. До останньої секунди якась дурна частина мене сподівалася: вона заплаче, скаже, що злякалася, що мати тиснула, що заплуталася. Але Марія вибрала брехню так швидко, ніби тримала її напоготові під язиком.
— Я витрачав? — перепитав я….
— Так. Ти думаєш, я не знаю? — Вона повернулася до гостей. Очі в неї заблищали. — Він місяцями казав, що затримують виплати. Приносив додому копійки. Я тягнула все сама. Мама допомагала нам, як могла!
Тетяна Вікторівна відразу підхопила:
