— Я не знаю, чи правильно роблю. Але в мене є совість, і вона вже тиждень не дає мені спати. Ваша дружина попросила довідку про свої доходи й сказала, що готує документи на аліменти. Нібито ви не утримуєте сім’ю й приховуєте гроші. Я випадково почула її розмову з матір’ю. Вони обговорювали, що на ювілеї оголосять, ніби ви програли сімейні заощадження й залишили їх без засобів.
Я притулився до стіни під’їзду.
— Що?
— Вона казала: «При людях він не стане виправдовуватися. Піде сам. А потім ми подамо, що він покинув дитину». Мені дуже шкода.
— Чому ви мені це кажете?
Ольга довго мовчала.
— Бо мій колишній чоловік колись зробив зі мною щось подібне. Усі вірили йому, бо він заговорив першим. Я тоді теж мовчала. Не можна мовчати, Олександре.
Вона зустрілася зі мною за годину біля маленької пекарні поруч із зупинкою. Дала мені не службові документи, а аркуш із власноручним поясненням: що чула, коли, за яких обставин. Сказала, що готова підтвердити це офіційно, якщо буде потрібно, але просила не втягувати її без потреби — у неї робота, дитина, іпотека.
Я не обіцяв легкого життя. Тільки подякував.
І ось тепер її аркуш лежав у шкатулці разом з іншим.
Рестораном це місце називала тільки Тетяна Вікторівна. Насправді це був банкетний зал при кафе на першому поверсі житлового будинку: дзеркальні стіни, штучні квіти, золотаві чохли на стільцях, музика з колонок трохи гучніша, ніж хотілося. На вході висіли кульки кольору шампанського. На столах стояли салати в глибоких мисках, нарізка, пляшки з лимонадом і вином, вазочки з цукерками.
Тетяна Вікторівна зустріла нас біля входу. У бордовій сукні, з новою брошкою, у туфлях на підборах, вона мала урочистий і войовничий вигляд.
— Сашеньку, нарешті. А то я вже думала, ти передумав з’являтися.
— Добрий вечір, Тетяно Вікторівно. З ювілеєм.
Я простягнув квіти. Вона взяла букет двома пальцями, як квитанцію за комуналку.
— Дякую. Подарунок потім, при всіх. Я люблю, коли сім’я вміє красиво вітати.
Марія поруч швидко стиснула мені лікоть. Пальці в неї були холодні.
— Не починай, — прошепотіла вона.
— Я й не починаю.
Артема ми залишили в моєї сестри Анни. Марія спершу обурилася — «мама хотіла бачити онука», — але я наполіг. Сказав, що дитині буде нудно й пізно. Насправді я не хотів, щоб син бачив те, що мало статися.
Гості збиралися галасливо. Хтось обіймав ювілярку, хтось ставив пакети з подарунками на окремий стіл. Тітки в блискучих блузках пахли парфумами й лаком для волосся. Чоловіки купчилися біля вікна, обговорювали ремонт, машини, ціни. Марія усміхалася, приймала компліменти, поправляла сережки. Іноді вона дивилася на мене — швидко, оцінювально, як на меблі, які скоро винесуть, але поки вони ще стоять посеред кімнати.
Я сів поруч із нею. Руки поклав на коліна, щоб не було видно, як напружилися пальці.
Перша година минула майже звично. Тости, жарти, дзенькіт келихів. Тетяна Вікторівна приймала вітання з величчю королеви маленького залу. Вона плакала в потрібних місцях, сміялася в потрібних місцях, розповідала, як важко їй було піднімати доньку самій, як вона завжди мріяла, щоб Марія жила гідно.
— І ось, — сказала вона, поклавши руку Маші на плече, — дивлюся на свою дівчинку й розумію: не дарма терпіла. Вона в мене розумниця. Красуня. Справжня господиня. Усе на ній тримається.
Гості закивали.
Я дивився в тарілку. Виделка лежала поруч із шматком запеченої риби. Їсти я не міг. У роті було сухо, ніби я жував крейду.
Потім почалися подарунки.
Спочатку сусідка подарувала плед. Потім колишня колега — вазу. Маріїна подруга Світлана вручила сертифікат у магазин косметики. Тетяна Вікторівна цілувала всіх, голосно дякувала, показувала подарунки залу.
— Ну що, — нарешті сказала вона, повернувшись до мене. — Зять у нас сьогодні мовчить. Напевно, готує щось особливе.
У залі засміялися…
