Я терпів. Пив знеболювальне, прикладав до щоки холодний пакет із морозилки.
Згадав, як відмовився від нової куртки, бо «не час».
Згадав, як Артемові купували черевики на розмір більші, щоб вистачило на два сезони.
А в переписці Тетяна Вікторівна писала: «Я взяла собі диван. Не розкіш же, зрештою».
У п’ятницю я зустрівся з Іриною Сергіївною в маленькому офісі на другому поверсі старого ділового центру. На дверях висіла табличка без пафосу: «Юридична консультація». Усередині пахло кавою й роздрукованими документами.
Їй було років сорок п’ять, із коротким волоссям і втомленими очима людини, яка надто часто бачила, як любов перетворюється на бухгалтерію.
Я розклав перед нею виписки, документи на квартиру, кредитний договір, мамині папери. Вона читала мовчки, іноді робила помітки олівцем.
— Що означає «після суботи він уже нічого не встигне»? — спитала вона.
— Не знаю. Сусідка чула, що дружина сказала це жінці з текою.
— Можливо, готують угоду або заяву. У вас були розмови про переоформлення часток?
Я потер обличчя долонями.
— Марія місяць тому просила підписати якісь папери в нотаріуса. Казала, для податкового вирахування, щоб їй зручніше було оформити повернення. Я тоді не зміг приїхати, аварійна заявка була.
Ірина Сергіївна підвела очі.
— Добре, що не змогли. Дуже добре. Документи не читаючи більше не підписуйте. Взагалі нічого.
— Вони хочуть вигнати мене?
— Можливо, хочуть створити ситуацію, в якій ви самі підете. Тиск, скандал, звинувачення. Можливо, з розрахунком, що ви не будете сперечатися через дитину. Але поки що це припущення.
Вона посунула до мене аркуш.
— Вам потрібно змінити паролі, заблокувати доступ до рахунків, відкрити окремий рахунок для зарплати, повідомити бухгалтерію. Але зробіть це після того, як отримаєте повний пакет підтверджень. І ще: не перетворюйте ювілей на самосуд.
— Я не збираюся нікого бити, — сказав я.
Вона подивилася на мене так, ніби чула це багато разів від людей, які потім били не кулаком, а словами, документами, дітьми, мовчанням.
— Публічні сцени небезпечні. Але іноді вони потрібні, якщо інша сторона збирається публічно вас принизити. Головне — тільки факти. Жодних образ. Жодних погроз. І подумайте про сина.
Я думав про нього постійно.
Суботнього ранку Марія була напрочуд лагідною. Поставила мені каву, провела рукою по плечу.
— Сашо, ти ж розумієш, мама сьогодні хвилюється. Будь ласка, не будь букою. І подарунок не забудь.
— Не забуду.
— Що купив?
Я помовчав.
— Особливе.
Вона усміхнулася, але в усмішці було нетерпіння.
— Сподіваюся, не черговий побутовий прилад. Мама любить красиві речі.
— Буде красиво, — сказав я.
Подарунок лежав у багажнику машини. Велика коробка, загорнута в темно-синій папір, перев’язана сріблястою стрічкою. Усередині не було ні сервізу, ні дорогої сумки, ні сертифіката в салон, на який натякала Тетяна Вікторівна.
Усередині лежала дерев’яна шкатулка. Я купив її на ринку в майстра, який продавав різьблені рамки й ключниці. Важка, з кришкою на маленькому замку. У шкатулці була флешка, конверт із копіями виписок, маминими документами, роздруківками кількох повідомлень, які Марія сама пересилала мені колись, не помітивши, що в ланцюжку лишився фрагмент розмови з матір’ю. Але головним був інший документ.
Лист.
Не мій.
Напередодні ввечері мені зателефонував незнайомий номер.
— Олександре? Це Ольга. Я бухгалтерка в клініці, де працює Марія. Ми з вами не знайомі. Пробачте, що дзвоню.
Я тоді стояв біля під’їзду з пакетом продуктів, і від її голосу в мене похололо в спині.
— Що сталося?
