— Ні, молодша. З текою. Вони біля ліфта говорили, я не прислухалася. Тільки Маша сказала: «Після суботи він уже нічого не встигне». Я ще подумала, що у вас ремонт, чи що.
У мене під ребрами сіпнуло.
— Дякую, — сказав я.
— Та нема за що. Ви тільки не сваріться там, — тихо додала вона, побачивши моє обличчя.
Я зайшов у квартиру. Артем сидів на підлозі в коридорі й збирав із конструктора безглузду вежу. Побачивши мене, кинувся обійматися.
— Тату, дивись, я зробив дім із секретною кімнатою!
Я присів поруч. Від його волосся пахло шампунем і яблуком.
— Секретна кімната — це серйозно.
— Там скарби. Тільки поганим туди не можна.
Я відчув, як у горлі став клубок. Пригорнув сина до себе трохи міцніше, ніж зазвичай. Він завовтузився.
— Тату, ти мене зараз зламаєш.
— Пробач.
Марія вийшла з кухні.
— Ти пізно.
— Машина довго не заводилася, — збрехав я.
Вона подивилася на мене уважно. На мить мені здалося, що вона щось запідозрила. Але потім відвернулася.
— У суботу не забудь, о сьомій треба бути в ресторані. Мама вже всіх покликала. І не вдягай той сірий светр, будь ласка. Там будуть люди.
«Люди» — це її улюблене слово. Для людей треба було купувати нормальний посуд. Для людей треба було усміхатися. Для людей не можна було казати, що ми втомилися, посварилися, не витягуємо платежі, боїмося майбутнього. Для людей ми були гарною сім’єю: Марія, доглянута адміністраторка в приватній клініці, Олександр, спокійний роботяга в сорочці, син Артем із ямочкою на щоці й бабуся Тетяна Вікторівна, яка «все життя поклала на доньку».
Ювілей був її — шістдесят років. Вона зняла невеликий банкетний зал при кафе, запросила родичів, сусідок, колишніх колег, пару Машиних подруг. Попросила мене оплатити половину.
— Це ж твоя друга мама, — сказала Марія тиждень тому. — Не скупись.
Я тоді переказав гроші без питань.
Тепер розумів, що оплатив сцену, на якій мене збиралися принизити.
Наступні дні я жив як людина, що йде по тонкій кризі й чує під ногами тріск.
Уранці усміхався Артемові. На роботі робив заявки. Увечері вечеряв із Марією, відповідав на її побутові фрази, виносив сміття, лагодив розетку в дитячій. Уночі, коли вона засинала, я вставав і розбирав старі теки.
Мамині документи лежали в коробці на антресолі. Я зняв її обережно, щоб нікого не розбудити, поставив на кухонний стіл. Від коробки пахло пилом, папером і чимось маминим — лавандовим милом, яке вона клала в шафи.
Там були квитанції за дачу, договір продажу, банківська виписка про переказ мені грошей, розписка, написана моєю рукою: «Отримав від матері Наталії Петрівни грошові кошти для внесення початкового внеску за квартиру». Нижче — мамин підпис. І ще листок, якого я не пам’ятав.
«Синочку, документи не викидай. Люди змінюються, папір залишається».
Я сидів над цим листком довго. Не плакав. Просто дивився, поки літери не почали двоїтися.
Потім замовив у банку виписки. Спершу онлайн, потім прийшов у відділення, бо мені потрібні були завірені копії. Дівчина за стійкою спитала, за який період.
— За останні три роки.
Вона підняла брови, але нічого не сказала.
Коли я отримав пачку аркушів, у мене знову затремтіли руки. Гроші йшли регулярно. Спочатку невеликі суми. Потім більші. Іноді в день зарплати, іноді вночі. Отримувач: Тетяна Вікторівна. Призначення здебільшого порожнє. Загальна сума виявилася такою, що я спершу подумав, ніби помилився в підрахунках.
Майже все, що я заробляв понад звичайну зарплату, йшло туди.
Я згадав, як Марія минулої зими сказала, що в нас немає грошей на стоматолога для мене.
— Потерпи, Сашо. Зараз важкий місяць…
