Денис остаточно зрозумів, що Північ — не просто врятована тварина, а справжній напарник, готовий віддати життя за господаря. Вовк ніби вважав лісника членом своєї зграї, і ця відданість виявлялася в кожному його вчинку.
Він ніколи не йшов далеко від дому, завжди повертався на поклик і навіть навчився приносити Денисові інструменти, коли той займався ремонтом. Місцеві жителі, які зрідка заїжджали до лісництва у справах, спершу сахалися від величезного вовка, але потім звикли й навіть почали розповідати знайомим про ручного Сірого, який розумніший за багатьох людей.
Три роки такого життя промайнули непомітно. Денис і Північ стали настільки злагодженою командою, що працювали як один організм. Вовк навчився допомагати навіть під час дрібного ремонту, подаючи господареві потрібні речі. А коли до лісництва приїздили інспектори чи журналісти, Північ поводився з такою гідністю, що всі їхали під враженням від його інтелекту й вихованості.
Здавалося, ця ідилія триватиме вічно і ніщо не зможе зруйнувати їхню міцну дружбу. Але у вересні 2021 року сталося те, що перевернуло все розмірене життя лісництва.
У поштовій скриньці біля хвіртки Денис виявив білий конверт із печаткою військового відомства. Офіційне розпорядження про призов на службу лежало в нього в руках, а Північ сидів поруч і дивився на господаря з таким виразом, ніби розумів: їхнє мирне життя закінчується.
У документі чорним по білому було написано, що Денис Матвійович Корнілов має прибути на збірний пункт через десять днів для проходження служби. І нікого не цікавило, що в нього є чотирилапий друг, який не зможе жити без свого рятівника.
Тієї ночі Денис не склепив очей, а Північ лежав біля його ліжка і час від часу тихенько скиглив, ніби відчував наближення розлуки. Ці звуки розривали серце лісника на шматки, бо він розумів: попереду найважче рішення в його житті.
Десять днів до від’їзду перетворилися на справжню муку. Денис обдзвонював усіх знайомих, благав, пропонував гроші, але ніхто не погоджувався взяти до себе дорослого вовка, хай навіть найручнішого й найвихованішого.
— Розумієш, Денисе, це ж не собачка, — казали йому у відповідь.
І він розумів їхню правоту. Але від того на душі ставало ще важче. Північ відчував недобре й не відходив від господаря ні на крок, а його жовті очі виражали таку тривогу, що лісник часом не витримував і відвертався, щоб вовк не побачив сліз.
Останній день перед від’їздом Денис провів, готуючи лісництво до своєї відсутності. Він залишив запас корму для Півночі, домовився з сусідами з найближчого селища, щоб вони періодично навідувалися й підгодовували вовка, написав докладні інструкції з догляду за ним і навіть склав схему ділянки з позначками всіх небезпечних місць.
Північ спостерігав за цими приготуваннями з наростаючим неспокоєм, а коли побачив сумку господаря біля порога, видав такий протяжний виття, що в Дениса перехопило подих від усвідомлення того, як сильно страждає його чотирилапий друг.
Вранці, коли по Дениса приїхала машина від військового відомства, настав найстрашніший момент — момент прощання з істотою, яка стала йому ближчою за рідного брата. Північ сидів біля хвіртки й дивився, як господар вантажить сумку в багажник, і в його погляді читалося нерозуміння того, що відбувається.
Денис присів перед вовком, обійняв його за масивну шию й прошепотів:
