— Чекай на мене, мій вірний друже. Я обов’язково повернуся за рік, обіцяю тобі. Чекай тут, біля дому, і я знайду тебе.
Північ лизнув його в щоку, як робив це тисячі разів, але тепер у цьому жесті було стільки смутку, що водій відвернувся, не витримавши цієї сцени.
Коли машина рушила, Денис озирнувся й побачив, як Північ біжить за автомобілем, намагаючись наздогнати його, а потім зупиняється посеред дороги й дивиться вслід транспорту, що віддаляється.
Цей образ — самотній сірий силует на тлі осіннього лісу — переслідував лісника всю дорогу до збірного пункту. І він дав собі слово, що обов’язково повернеться до свого вірного друга, хай би що сталося.
Семен Петрович, лісник із сусідньої ділянки, який погодився наглядати за Північчю, розповідав потім, що в перший тиждень після від’їзду Дениса вовк поводився як загублений. Він блукав по дому, обнюхував речі господаря, лягав на його ліжко й тихо скиглив.
Північ відмовлявся від їжі, не реагував на спроби Семена його приголубити й постійно сидів біля хвіртки, дивлячись у бік дороги, якою поїхав Денис.
— Я думав, він не витримає й помре від туги, — зізнавався лісник.
Але потім Семен зрозумів, що недооцінив силу духу цього звіра. За місяць Північ ніби ухвалив якесь внутрішнє рішення. Він перестав блукати по дому й зайняв пост біля хвіртки лісництва, звідки відкривався найкращий огляд на дорогу.
Щоранку, рівно о сьомій, коли зазвичай прокидався Денис, вовк сідав на своє місце й завмирав в очікуванні. Увечері, після заходу сонця, він ішов у дім, щоб переночувати. Цей розпорядок повторювався день у день із такою точністю, що місцеві жителі почали звіряти за ним час.
Семен приносив корм кожні три дні. Але Північ їв неохоче, лише щоб не померти з голоду. Увесь інший час він присвячував чеканню.
Він схуд, став серйознішим і зосередженішим. Але в його очах не згасла надія. Навпаки, здавалося, що з кожним днем вона ставала тільки міцнішою.
Іноді, коли дорогою проїжджала машина, вовк підводив голову й напружувався. Але, зрозумівши, що це не той автомобіль, знову завмирав у своїй характерній позі.
Зима видалася суворою, але Північ не покинув свого поста навіть у найлютіші морози. Він лише трохи відсувався до стіни будинку, щоб укритися від вітру, але дороги не переставав пильнувати.
Сніг засипав його сіру шерсть, перетворюючи на живу статую. Але вовк терпів, ніби розумів: відлучка з поста може коштувати йому зустрічі з господарем. Семен намагався заманити його в дім, ставив миску з їжею в теплі, але Північ брав їжу й одразу повертався до хвіртки…
