Вона їхала й слухала, як люди довкола говорять про прості речі. Хтось скаржився на ціни, хтось на начальника, хтось тихо лаявся, що автобус знову їде повільно. Ці голоси були живими, грубими, звичайними. Дарина давно відвикла від звичайності. У тюрмі кожен звук мав значення: кроки в коридорі, поворот ключа, окрик, скрип нари. Тут звуки нічого не вимагали від неї. Вони просто були.
На її зап’ясті холодив шкіру батьків годинник, повернений із комісійної крамниці. Стрілки йшли нерівно, іноді трохи запізнювалися, але все ще тримали час. Дарина провела пальцем по потертому склу й подумала, що це єдина річ, яка пройшла через чужі руки й усе ж повернулася не мертвою. Як вона сама.
Біля ринку автобус зупинився. У салон увійшла молода офіціантка — не та з кафе, інша, але з такими самими втомленими плечима й швидким переляканим поглядом. Дарина поступилася їй місцем, коли побачила, що дівчина тримається за поручень обома руками. Та вдячно кивнула й відразу відвернулася до вікна. Дарина нічого не сказала. Деякі порятунки не потребують слів.
Десь далеко, за заводськими трубами, далі вили сирени. Може, вже відчинили двері бункера. Може, Роман і Левицький перебивали одне одного, намагаючись першими назвати прізвища, суми, місця, схованки. Може, хтось у чистому кабінеті вже зрозумів, що старі зв’язки перетворилися на петлю. Дарина не хотіла знати подробиць. Її частина була зроблена.
Вона не обманювала себе: попереду не буде легкого життя. Їй доведеться відновлювати документи, шукати роботу, заново вчитися входити в кімнату, де ніхто не вважає тебе злочинницею. Час довкола тріщав, звичні порядки змінювалися швидше за вивіски, люди хапалися за будь-які гроші й боялися завтрашнього ранку. Але страх більше не належав їй. Вона прожила в ньому надто довго й нарешті вийшла назовні.
Найважче буде не довести, що вона жива. Найважче буде звикнути до цього самій. Десять років її існування вимірювалося командами, перевірками, рідкісними листами, чужими рішеннями. Потім кілька днів — погонями, ударами, вогнем і холодною водою. А тепер попереду лишалося просте, майже неможливе: прокинутися без наказу, купити хліб без озирання, відчинити двері й не шукати очима, чим їх підперти. Свобода починалася не з гучних слів, а з таких дрібниць, до яких ще треба було дорости…
