Дарина відпустила його. Кулак гепнувся на бік, втягуючи повітря. Рудий відступив до стіни, Щербатий стогнав біля перекинутого столу, Гнатюк сидів із рукою на коліні й намагався не дивитися їй у вічі. Офіціантка, усе ще тремтячи, притискала долоні до грудей.
Дарина підняла речмішок, закинула його на плече й пішла до виходу. Ніхто її не зупинив. На ґанку вона дістала зім’яту цигарку, прикурила від старого сірника й подивилася на вулицю, де вітер гнав асфальтом мокрий папір. Місто було тим самим і вже не тим: знайомі будинки, знайомий сірий пил, але за кожним вікном — чужа обережність, за кожним рогом — нова жадібність.
Вона йшла в бік старого району. Кожен крок відгукувався в хребті сухим стуком. Десять років суворого режиму навчили її терпіти біль, але не навчили забувати. Перед нею лежало місто, яке колись було домом, а тепер нагадувало звалище, де люди ховали очі й говорили пошепки.
Дарина йшла повільно не тому, що берегла сили. Їй треба було наново виміряти вулиці, зрозуміти, де місто змінилося, а де лише вдавало інше. Вікна дивилися на неї каламутно, як очі старих, що надто багато бачили й надто мало розповіли. У кожному дворі вгадувався колишній контур: лавка, під’їзд, облуплена стіна, дитячий майданчик. Але поверх пам’яті лежав шар чужої жадібності, і цей шар був щільніший за бруд.
Будинок номер чотирнадцять стояв у глибині кварталу. Колись перед ним цвіли липи, а вечорами на лавках сперечалися бабусі й цокали кісточками доміно чоловіки із заводу. Тепер біля під’їзду чорніли недопалки, під стіною лежала вибита рама, а на сходах сиділи двоє в яскравих імпортних светрах поверх спортивних штанів. Вони лузали насіння й плювали лушпинням просто під ноги перехожим.
Дарина пройшла повз. Один із них, кремезний, із короткою шиєю, підвів голову.
— Гей, тітко, ти до кого?
Вона не відповіла. Під’їзд зустрів її звичною сирістю, запахом котячої сечі й холодом підвалу. Але до старого смороду домішувалося нове: дешевий тютюн, спирт, складський пил. Стіни були списані, поштові скриньки виламані, лампочка на першому поверсі горіла впівсили. Дарина піднялася на третій поверх і зупинилася перед квартирою номер дванадцять.
Десять років тому тут була комунальна квартира на три родини. Двері рипіли, ручка бовталася, з кухні вранці пахло кашею й маминим чаєм. Тепер замість дерев’яних дверей стояла важка металева плита з вузьким вічком, чужа, глуха, самовдоволена. Дарина натиснула на дзвінок.
За дверима зашаркали. Хтось не поспішав, ніби господар квартири мав право змушувати будь-кого чекати.
— Хто там? — долинуло зсередини.
— Відчиняй, — сказала Дарина.
Голос прозвучав так, що кроки за дверима зупинилися. Замки брязнули один за одним. Двері прочинилися на ланцюжок, у щілину показалося пухке обличчя з червоними очима.
— Чого треба?
Дарина штовхнула плечем. Ланцюжок вилетів із косяка, чоловік відсахнувся й спиною врізався в коробки, складені в коридорі штабелями. Вона увійшла, поставила мішок біля стіни й озирнулася.
Квартира стала складом. У коридорі громіздилися ящики зі спиртним, блоки сигарет, тюки з чужими речами. На місці фотографій матері висіли яскраві вирізки з журналів, дешеві календарі й листки з телефонними номерами. Підлога була липкою. У повітрі стояв запах перегару й чужого поту.
Вона не відразу впізнала простір, у якому колись уміла ходити в темряві. Тут мала стояти вузька тумбочка з потрісканою вазою, тут мати лишала ключ під вишитою серветкою, тут вечорами пахло супом, милом і мокрою шерстю після дощу. Тепер кожен кут був забитий товаром, і це здавалося особливо гидким: чужий прибуток оселився не просто в кімнаті, а в самій пам’яті. Дарина відчула, що її дім не зайняли — його розібрали, як тушу.
— Ти хто така? — заверещав чоловік, хапаючись за ніж, що лежав на ящику.
— Поклади залізяку, Ромку, — сказала Дарина.
Він завмер. Вдивився. Обличчя обм’якло, потім зблідло. Людина перед нею ніби в одну мить здулася, і за жиром, золотою цепкою, шовковою сорочкою проступив той самий Ромка Ковалюк: дрібний сусід по комуналці, вічно метушливий, вічно позичав до зарплати й ховав очі, коли його ловили на дрібному злодійстві.
— Дарина? — прошепотів він. — Не може бути. Тобі ж іще сидіти й сидіти.
— Бачиш, не досиділа, — відповіла вона. — Де мої речі?
Ковалюк спробував усміхнутися. Усмішка вийшла жалюгідною й вологою.
— Дашо, ну ти зрозумій, часи інші. Папери оформили. Житло пустувало, частку твою викупили через адміністрацію. Усе законно. Що було твоє, у підвал спустили, а там трубу прорвало. Ну… пропало все…
