«Дівчино, — сказав він тихо, — ти не знаєш, у чий город кидаєш камінь. Я тобі це не як свідок кажу. Я тобі це як дід кажу».
«Дякую, Павле Мироновичу». Марина закрила теку. «Можете йти». Двері зачинилися.
Марина посиділа хвилину, дивлячись на протокол, потім відкрила чистий зошит і почала малювати схему. Хто підписував, хто вивозив, хто купував. Схема за тиждень розрослася на три сторінки.
Деталі йшли в інший обласний центр через посередника, за накладними, оформленими як передача між філіями. Філії в тому місті завод не мав. Зате були два кооператори, які скуповували радіокомпоненти за ринковою ціною.
Гроші поверталися на завод готівкою, в конверті, через касу підприємства, під виглядом матеріальної допомоги працівникам. Марина працювала три місяці, допитала 11 людей. Підняла документи за два роки.
Щовечора поверталася до своєї однокімнатної квартири на центральній вулиці, на третьому поверсі, де батарея гуділа, а вікно виходило у двір, де сусідські хлопчаки ганяли в хокей, сідала за стіл і перечитувала протоколи. Шукала нестиковки в показаннях, знаходила. Ставила нові запитання.
Люди нервували, але говорили. Бо Марина не кричала й не погрожувала. Вона приходила з конкретною цифрою й клала її на стіл.
Людина бачила цифру й розуміла — брехати безглуздо. Обвинувальний висновок вона написала на початку січня 78-го. 24 сторінки.
«Розкрадання державного майна в особливо великих розмірах», відповідна частина Кримінального кодексу. До 15 років. Роман Черненко — організатор.
Двоє спільників — водій і приймальник на боці посередника. Сума збитків — 84 тисячі. За середньої зарплати у 160 — це 44 роки праці звичайної людини.
Суд відбувся 18 січня. Районний. Зала невелика, з портретом над суддівським столом і дерев’яними лавами для публіки.
Людей було мало — два журналісти з обласної газети, заступник директора заводу, представник трудового колективу, чоловік десять родичів підсудних. Роман Черненко сидів за бар’єром у сірому піджаку, підстрижений, поголений. Тримався спокійно.
Надто спокійно для людини, якій загрожував реальний строк. Дивився не на суддю, а на публіку і кілька разів обернувся до задніх рядів, де сидів чоловік років п’ятдесяти в дорогому зимовому пальті з каракулевим коміром. Марина не знала цього чоловіка.
Відзначила машинально — дороге пальто, пряма постава, не озирається, отже, звик, що озираються на нього. Вирок — вісім років позбавлення волі. Суворий режим.
Конфіскація майна. Роман Черненко вислухав стоячи, не здригнувся. Конвой вивів його через бічні двері.
Зала зашуміла, неголосно, стримано. Журналісти писали в блокнотах. Марина зібрала документи й пішла до виходу.
Біля дверей зали — стіл секретаря. Молода жінка в окулярах із журналом обліку переписувала дані зі справи в товстий реєстраційний журнал. Стандартна процедура.
Але поруч із журналом лежав окремий блокнот. Не казенний, особистий, із синьою обкладинкою. Секретарка переписувала туди ті самі дані.
Коваленко Марина Сергіївна, слідча районної прокуратури. Справа про розкрадання. Стаття про розкрадання в особливо великих розмірах.
«Це для чого?» — спитала Марина. «Для протоколу». Секретарка підвела очі й усміхнулася.
— Формальність. Марина кивнула й вийшла в коридор. Не поставила другого запитання.
Не подивилася, кому адресований блокнот, не надала значення. Бо секретарка суду, яка переписує дані, у тодішній системі була таким самим елементом пейзажу, як графин з водою на столі судді. Місто в січні зустріло її морозом і сонцем.
Сніг рипів під ногами, вихлопи машин висіли білими клубами в нерухомому повітрі. Марина йшла центральною вулицею до трамвайної зупинки й відчувала те, заради чого пішла в прокуратуру. Відчуття рівне, спокійне, без захвату.
Справу закрито. Чесно. За законом.
Винний сидить. Украдене повернуто. Система спрацювала так, як мала.
Вона ще не знала, що Роман Андрійович Черненко — племінник Валерія Івановича Черненка, заступника голови обласної адміністрації. Його ім’я вимовляли пошепки в кабінетах по всій області. Це він сидів у задньому ряду зали суду, в дорогому пальті з каракулевим коміром, і жодного разу не озирнувся.
Зовсім на іншому рівні. Марина пройшла повз телефонну будку на розі, зупинилася, хотіла зателефонувати матері, розповісти про суд. Передумала.
Встигнеться. Потяглася до кишені по дріб’язок і обернулася. Звичка слідчої — несвідома, набута з перших місяців роботи.
У коридорі суду, який вона покинула три хвилини тому, крізь скляні двері було видно дві постаті. Прокурор, з яким Марина працювала два роки, разом із яким вона готувала цю справу й виходила в суд, стояв біля стіни. Перед ним — чоловік у каракулевому пальті.
Розмова була швидка й тиха. Прокурор слухав, схиливши голову. Чоловік говорив, не жестикулюючи, рівно, спокійно, як віддають розпорядження.
Потім повернувся й пішов коридором, не попрощавшись. Прокурор лишився стояти біля стіни, підвів голову, крізь скло зустрівся очима з Мариною й відвів погляд. Швидко, різко, як відсмикують руку від гарячого…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
