За два роки спільної роботи — жодного разу. Уперше. Перший знак вона проґавила наступного дня після суду.
Марина зайшла до курилки на сходовому майданчику, тісної, прокуреної, з кватиркою, яку не зачиняли навіть у тридцятиградусний мороз. І розмова обірвалася. Не різко, не демонстративно.
Просто Андрій із відділу загального нагляду договорив фразу до крапки й замовк. Оксана з канцелярії затягнулася й стала дивитися у кватирку. Стажер Кирило, який зазвичай вітався першим і розпитував про справи, кивнув і вийшов, не докуривши.
Марина списала це на втому в колективі. Кінець місяця. Звіти.
Усім не до балачок. Другий знак — за тиждень. Справу про розкрадання на заводі передали в архів.
Стандартна процедура. Обвинувальний висновок затверджено, вирок винесено, матеріали підшито, тека йде на полицю. Марина віднесла коробку з томами до архівної шафи й виявила, що її другий примірник обвинувального висновку, той, що зберігався в сейфі кабінету 14, зник.
Журнал видачі чистий, ніхто не розписувався. Марина спитала в секретарки. Секретарка знизала плечима.
«Може, при підшиванні переплутали, буває?» Марина перевірила. У підшивці другого примірника не було. Ніде.
Вона хотіла написати рапорт, подумала й не написала. Документ міг справді загубитися під час підшивання, таке траплялося. Третій знак не був знаком.
Він був звуком. Точніше, тишею. Прокурор Левченко, з яким Марина працювала два роки, перестав викликати її на наради.
Не відсторонив, не зробив догани, не сказав ані слова. Просто перестав. Раніше щовівторка о дев’ятій — нарада щодо поточних справ, п’ятеро людей навколо столу, чай із загального чайника, доповіді по черзі.
Тепер Марину не запрошували. Вона дізнавалася про нараду з голосів за дверима кабінету Левченка і з записів у журналі. Її прізвища у списку учасників більше не було.
Лютий прийшов із заметіллю, яка занесла рідне місто до вікон перших поверхів. Марина працювала над двома дрібними справами — крадіжкою зі складу магазину й підробкою лікарняних листів. Рутина.
Нудьга. Після заводу радіоприймачів — як після симфонії слухати кран, що капає. 12 лютого її викликав Романенко — начальник районної прокуратури, п’ятий поверх, кабінет із портретом генерального прокурора над сейфом.
Михайло Павлович Романенко — огрядний, лисуватий, з манерою говорити, дивлячись у папери, а не в обличчя співрозмовника. За два роки Марина бачила його у двох станах — роздратованому й байдужому. Сьогодні він був у третьому — квапливому.
Він говорив швидко й не підводив очей. «Ось відрядження». Поклав на стіл бланк.
«Курси підвищення кваліфікації. Інститут удосконалення працівників юстиції. Столиця. Три місяці. Виїзд двадцять сьомого». Марина взяла бланк.
Підпис стояв. Свіжий, синій. Чорнило ще блищало.
Печатка районної прокуратури. Дата — сьогоднішня. Дванадцяте лютого.
«Михайле Павловичу, я не подавала заявку на курси». «Керівництво рекомендувало. Квиток у касі».
Плацкарт. Поїзд десятий. Рідне місто — столиця.
«Питання є?» Марина розтулила рота, але Романенко перебив, не чекаючи: «Питань немає. Вільна».
Він дивився в папери. На краю столу праворуч від телефону лежав клаптик паперу. Не казенний бланк, а уривок зошитового аркуша в клітинку.
Марина побачила цифри, написані олівцем. Вісім, тридцять сім, далі двадцять сім, нуль два і після риски дев’ятнадцять сорок. Цифри були написані крупно, похапцем, з натиском.
Романенко помітив її погляд і накрив записку долонею. «Вільна, Марино Сергіївно». Марина вийшла, зачинила двері.
Записка не затрималася в голові, мало які цифри лежать у начальника на столі. Номери справ, дати нарад, робоче сміття. Вона спустилася до свого кабінету й уперше за три тижні відчула щось схоже на радість.
Столиця. Курси. Це означало зростання.
Після курсів можна було претендувати на посаду старшої слідчої, а за два-три роки — на переведення до обласної прокуратури. Марина дістала з шухляди столу чистий зошит, щоб записати, що взяти з собою, і почала список. Кодекси.
Блокноти. Методички. І копії матеріалів справи про розкрадання.
Не ті, що в архіві, а свої робочі. Чернетки допитів, схеми руху деталей, хронологія, виписки з накладних. Слідчий завжди зберігає особисті копії ключових справ.
Звичка, прищеплена на стажуванні. Якщо спитають на курсах про практику, буде що показати. Увечері двадцять шостого, за день до від’їзду, Марина пакувала валізу.
Квартира на центральній вулиці, третій поверх. Кімната, кухня, коридор. Батарея гуділа рівно.
З кухні бурмотіло радіо, диктор бадьорим баритоном читав рапорт про дострокове виконання плану одним заводом. Марина склала речі. Светр, спідниця, змінна блузка, туфлі, теплі чоботи.
Хоч у столиці лютий м’якший, ніж у рідному місті, але мало що. Дістала з материного шафи шаль. Теплу, вовняну, з бахромою, що пахла нафталіном і дитинством.
Мати подарувала шаль на розподіл: «До столиці поїдеш — накинь, там протяги в установах». Порожня сіра казенна тека лягла на дно валізи.
Робочі копії допитів, схеми й виписки з накладних заводу Марина склала в казенну сумку разом із блокнотом. Кодекси поклала у валізу поверх порожньої теки.
Замкнула замок. Клацання сухе й коротке, як крапка в кінці речення. Телефон задзвонив о дев’ятій вечора.
Марина зняла слухавку. «Алло». — «Марина Сергіївна?»
Чоловічий голос. Незнайомий. Рівний, без виразу, ніби чоловік зачитував текст із аркуша.
«Так. Хто це?» Пауза. Дві секунди.
Три. Короткі гудки. Марина поклала слухавку, постояла біля телефону.
Холодок пробіг між лопатками. Дрібний, швидкий, як протяг з-під дверей. Потім зник.
Помилилися номером. Буває. У будинку шість квартир на один телефонний вузол.
Плутанина. Річ звичайна. Вона повернулася до валізи…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
