Посидів секунду, дивлячись на телефон. Чорний апарат із гербом, який три роки був його зброєю, а тепер став шматком пластику й міді. Потім підвів очі на Марину.
«Чого ти хочеш?» — спитав хрипко, без імені та по батькові, без «ви», без жодної ноти чарівності, яка на початку перевірки заповнювала цей кабінет, як дорогий тютюновий дим. «Просто чого ти хочеш?» Так питають людину, яка прийшла по своє. І заплатила за це три роки.
Марина закрила теку. Клацання сухе, коротке. Той самий звук, що клацання замка на валізі.
Той самий звук, що зачинення дверей тамбура тієї ночі. Тільки тепер з іншого боку. «Нічого», — сказала вона.
— Перевірка документів закінчена. Марина встала, прибрала теку в портфель і застебнула його. Черненко сидів нерухомо: руки на столі, пальці розтиснуті, обличчя сіре.
Із вікна долинув дитячий голос, дзвінкий, веселий, із того самого двору, що й у перший день перевірки. «Воротарю, лови!» Той самий двір, ті самі хлопчаки, той самий м’яч. Але все інше.
Усе назавжди стало іншим. Марина пішла до дверей, не озирнулася. Дубові двері відчинилися — важкі, безшумні, петлі не рипнули.
У коридорі Бойко стояв біля стіни з блокнотом. Кивнув, записав. Марина пройшла коридором.
Підбори стукали по паркету. Розмірено, рівно, один крок на секунду. Повз вахтера.
Той не підвів голови. Повз дошку пошани з фотографіями передовиків. Повз портрет керівника країни в позолоченій рамі.
Повз двері, через які вона вперше увійшла в перший день перевірки. Молода юристка з текою, планова перевірка, чай і печиво. Ґанок.
Гранітні сходи. Місто на початку жовтня. Сонце низьке, осіннє, тепле.
Тополі вздовж вулиці пожовкли за час перевірки. Чи вона тільки тепер помітила? Марина зупинилася на верхній сходинці й вдихнула. Глибоко, на повні груди.
Повітря було чисте. Після кабінету з прокуреним, кислим, застійним запахом воно здавалося солодким. Уперше за три роки.
Чисте повітря. Не тому, що раніше повітря було інше. Бо раніше вона дихала неглибоко.
Марина опустила руку в кишеню піджака. Пальці намацали складений учетверо аркуш. Четвертий документ, який вона не поклала на стіл Черненкові.
На ньому ім’я людини, яка дзвонила черговому перед її появою. Литвиненко назвав його, але Марина могла лише припускати, що дзвінок був пов’язаний із чоловіком у цивільному.
Доказів цього зв’язку в неї не було. Ім’я виявилося несправжнім.
Оперативний псевдонім. Але псевдоніми — це теж сліди. А сліди ведуть до справ, справи — в архіви.
А Марина Сергіївна Коваленко вміла працювати з архівами краще за будь-кого, кого вона знала. Вона прибрала аркуш назад у кишеню, спустилася сходами, пішла вулицею, повз тополі, повз трамвайну зупинку, повз телефонну будку на розі, з якої вона колись хотіла подзвонити матері після суду. Вона шукатиме людину за цим ім’ям.
28 листопада 2008 року. Нове місто. Сніг ішов із ранку.
Дрібний, сухий, колючий. До вечора центральна вулиця побіліла так, що ліхтарі відбивалися від тротуару подвійним світлом. Марина Сергіївна Бондаренко стояла біля вікна з кухлем чаю й дивилася вниз.
Вона дивилася на двір п’ятиповерхівки, де двірник у помаранчевому жилеті шкреб лопатою доріжку до під’їзду. Марині було 58 років. Вона була заслуженою юристкою.
У відставці. Квартира. Однокімнатна, та сама, на четвертому поверсі.
Тридцять років в одних стінах. Чисто, строго, мало речей. Книжкова шафа, кодекси, які більше не потрібні, але рука не підіймається віднести на смітник.
Стіл біля вікна. Письмовий, полірований, з настільною лампою й стосом зошитів. Кухня, плита, холодильник, чайник.
Радіо на полиці, вимкнене, як і тридцять років тому, коли вона перестала слухати бадьорі голоси. На стіні над столом одна фотографія, єдина в усій квартирі. Чорно-біла, із загнутим кутом.
На ній двоє. Жінка в строгому костюмі й старий у тілогрійці. Стоять на ґанку дерев’яної будки.
За ними рейки, ліс, небо. Осінь 1981 року. Після початку слідства у справі Черненка…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
