Черненко підвів очі, подивився на Марину. Уперше за всю перевірку по-справжньому подивився. Не на перевіряльницю з нового міста, не на старшу юристку з текою.
Він дивився й намагався побачити, впізнати, зрозуміти. Марина витримала погляд. Потім заговорила тихо, рівно, дивлячись йому в очі.
Голос не здригнувся, руки спокійно лежали на теці. Як три роки тому, коли вона клала долоні на коліна в кабінеті Савченка, тільки тепер спокій був справжній.
«Мене звати Марина Сергіївна Коваленко. Я колишня слідча районної прокуратури рідного міста. Ви послали за мною людей 28 лютого 1978 року. Поїзд номер 10, вагон 8, місце 37».
«Було мінус двадцять два. Я пройшла сім кілометрів уздовж колії до обхідницької будки на 47-му кілометрі. Перевірка документів, пам’ятаєте?» Черненко не відповів.
Стояв, спершись на стіл, і дивився на неї. І Марина бачила, як проходять по його обличчю три роки, яких для нього не існувало. Районна дівчина-слідча, яку треба було прибрати.
Стандартна операція, одна з багатьох. Підпис, дзвінок, забути. Він забув.
Він ніколи не бачив її обличчя, не знав, який вона має вигляд, не цікавився, чи вижила вона тієї ночі. Для нього вона була рядком у записці, цифрами, які він передав виконавцям, не людиною. Черненко сів.
Важко, як сідає людина, якій підрізали ноги. Потягнувся до телефону. Набрав номер.
Швидко, по пам’яті. Чотири цифри внутрішнього зв’язку. Наталя.
Сказав у слухавку хрипким, осілим голосом: «Зайди».
Довгі гудки. Секретарка не відповіла. Марина знала, чому.
Бойко стояв у приймальні й пояснював Наталі, що Валерія Івановича зараз турбувати не варто. Черненко поклав слухавку. Зняв її знову.
Набрав інший номер. Довший. Сім цифр.
Міський. Обласне керівництво. Марина не знала, кому саме він телефонував, але знала, що відповіді не буде.
Довгі гудки. Один. Два.
Три. Чотири. Ніхто не підняв.
Черненко стиснув слухавку так, що пластик рипнув. Набрав третій номер. Гудки.
Ще один. Гудки. Система, яка три роки відповідала на перший дзвінок: «Так, Валерію Івановичу, зробимо, Валерію Івановичу. Не хвилюйтеся, Валерію Івановичу», — мовчала. Не тому, що зламалася. Бо матеріали вже були в столиці.
Вхідний номер присвоєно, і ті люди, які три роки тому скасовували відрядження й перекваліфіковували вироки за одним дзвінком Черненка, тепер не піднімали слухавку на той самий дзвінок. Система працювала однаково в обидва боки. Вона захищала своїх, поки свій був на коні.
А коли кінь падав, відверталася без жалю. Черненко поклав слухавку. Останню…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
