Марина тоді приїхала на 47-й кілометр спеціально, у вихідний, і попросила випадкового колійника сфотографувати їх зі Степаничем. Степанич не всміхався: він узагалі не всміхався на фотографіях.
Стояв прямо, як стоять фронтовики: плечі назад, підборіддя вгору, рука на поручні ґанку. Та сама рука, яка відчинила двері на світанку, дала кожух і налила самогону. Степанич помер у 94-му від хвороби серця.
Степаничу було 76 років, п’ятдесят із них він провів на залізниці. Марина дізналася наступного дня від начальника невеликої станції, якому колись залишила свою нову адресу. Поїхала на похорон.
Зимове селище, цвинтар на околиці, п’ятеро людей біля могили. Марина була єдиною, хто приїхав здалеку. Поклала на пагорб ялинову гілку.
Освітлення в селищі взимку майже не було. Марина постояла біля могили, потім пішла назад на станцію і більше в селище не поверталася.
Черненко. Валерія Івановича Черненка засудили у 82-му. Слідча група зі столиці працювала чотири місяці.
Вирок — 12 років за сукупністю. Розкрадання державного майна, перевищення службових повноважень, примушування до відмови від показань. Конфіскація майна, позбавлення державних нагород, позбавлення депутатського мандата.
Дачу в кооперативі «Кедровий» відібрали в перший тиждень. Він вийшов у 90-му. За амністією.
Колишня система розвалювалася, і амністія накрила тисячі справ, зокрема й його. Черненко повернувся до рідного міста. Спробував повернутися в політику.
Новий час, нові вибори, демократія. Не вийшло. Старі зв’язки обірвані, старі покровителі самі виживали в хаосі приватизації й переділу, а нові господарі міста — молоді, жорсткі, у шкіряних куртках — не знали ніякого Черненка й знати не хотіли.
Колишній заступник голови обласної адміністрації, колишній депутат, колишній господар, просто колишній. Слово, яке в 90-ті означало «ніхто».
Помер у 97-му. Інсульт. Сам, в однокімнатній квартирі на околиці міста, в одному з тих панельних будинків, які будували для розселення бараків.
Людина, яка зводила дачі за державний кошт, закінчила життя в однушці з видом на промзону. Марина дізналася з некролога в обласній газеті. Три рядки, без фотографії, без переліку заслуг.
Прочитала й перегорнула сторінку. Ціна. У кожної перемоги є ціна.
І Марина знала свою. Безсоння. Не щоночі, але досить часто, щоб на тумбочці завжди лежала книжка.
Звичка перевіряти замки. Двічі, завжди, навіть коли точно пам’ятаєш, що замкнула. Звичка сідати в поїзді обличчям до дверей.
Неможливість довіряти начальству, будь-якому, навіть хорошому, навіть чесному. Три роки під колишнім прізвищем. Три роки мовчання й самотності.
Три роки, коли кожен стукіт у двері міг означати, що її знайшли. Ці три роки не минули. Вони лишилися всередині, під ребрами, як осколок, який не турбує, поки не повернешся надто різко.
Вона вийшла заміж удруге, у вісімдесят п’ятому, за колегу з обласної прокуратури. За два роки розлучилася. Не тому, що він був поганий.
Бо вона не могла пояснити, чому прокидається о третій ночі й слухає тишу. І не могла розповісти, чому. Людина, яка три роки приховує минуле під колишнім прізвищем, розучується бути до кінця відкритою.
Навіть коли ім’я повертається, звичка лишається. Одного разу взимку двотисячного на вокзалі нового міста, куди вона приїхала зустріти подругу, з динаміка пролунало: «Поїзд номер 10, що прямує з рідного міста до столиці, прибуває на другу колію». Марина завмерла.
Стояла на пероні й слухала перестук коліс, що наближалися. Той самий звук, монотонний, рівний, як метроном. Склад підійшов, зупинився, двері відчинилися, люди вийшли з валізами й сумками…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
