З протилежного схилу на мене дивився бурий ведмідь.
Відстань була досить великою, щоб обережність могла існувати поруч із подивом. Після зими його шерсть здавалася майже чорною, важкі плечі помітно здіймалися над спиною. Ведмідь тримав голову низько й вивчав мій запах. Під таким кутом лівий бік ховався, тому шрам розгледіти не вдавалося.
Але підтвердження мені не було потрібне.
— Здрастуй, Грачу, — неголосно сказав я.
Він не наблизився. Разом із упізнаванням я відчув полегшення. Що б не збереглося в його пам’яті, ведмідь не обміняв ліс на людське товариство. Він не звик шукати біля людей їжу, дотики чи захист. Межа між нами лишилася на місці.
Кілька секунд Грач спостерігав. Права задня лапа впевнено стояла на землі. Потім він тихо видихнув. Звук ледь виник і майже відразу загубився серед крапель, що падали з гілок.
Після цього ведмідь повернувся вгору схилом.
Він не поспішав. Лапи провалювалися в останні ділянки підталого снігу, залишаючи глибокі сліди між ялицями. Спершу за гіллям зникло плече, потім спина, далі ліс сховав його цілком. Грач не озирнувся.
Я лишився біля позначеної сосни з уривком мотузки в руці. Внизу терпляче чекав колега й не гукав мене. Сонячне світло повільно спускалося стовбуром, проходячи крізь борозни від кігтів і потертості каната. Тала вода відірвала шматочок кори й понесла його в траву.
Улоговина не вимагала перетворювати зустріч на обіцянку. Дерево й далі затягуватиме пошкодження, трава сховає розриту землю. Грач ходитиме шляхами, про які я нічого не дізнаюся, — небезпечний, вільний, із шрамом на боці від дня, коли одні люди ледь його не згубили, а інші допомогли врятувати.
Я прибрав вицвілу мотузку до рюкзака й слухав ліс, поки тиша знову не стала звичною. Уже збираючись спускатися до нижньої дороги, я перед відходом ще раз подивився на проміжок між деревами, де зник ведмідь.
Світло між стовбурами повільно змінювалося, а я ще якийсь час стояв під старою сосною.
