Я повернувся після початку відлиги, але не сам і не без попередження. Інший інспектор знав мій маршрут і супроводжував мене старою дорогою. Диспетчери отримали наш маршрут і час обов’язкових виходів на зв’язок. Пережите не переконало мене, що обережністю можна знову знехтувати.
При денному світлі підйом виглядав меншим і простішим, ніж у спогадах. Під старими заметами дзюрчала вода, на кінцях гілок показувалася свіжа зелень. Ті місця, які вночі здавалися суцільними стінами, виявилися звичайними групами ялин і ялиць. Навіть сама улоговина виглядала тіснішою.
На нижній частині схилу я попросив колегу зачекати біля дороги. Він перевірив рацію, нагадав про час зв’язку й погодився. Деякі місця не стають правдивішими від присутності свідків.
Останні кілька десятків кроків я пройшов сам.
Сосна зберегла позначки, зміст яких був мені зрозумілий. Там, де мотузка стягувала тіло, на корі тяглися неглибокі потерті смуги. Вище виднілися довгі борозни від кігтів Грача. Дощ і сніг змили темні плями, але земля лишалася нерівною після лап, черевиків і колін.
Крізь пошкоджений ґрунт пробивалася молода трава. Тонкі яскраві стебла не знали й не хотіли знати про людське значення цього місця.
Я один раз обійшов дерево. У вузькій тріщині кори виявився короткий шматок мотузки, якого не помітили під час огляду. Дощі й сніг майже позбавили його кольору. Я обережно вивільнив волокна складаним ножем, намагаючись більше не ранити стовбур, і поклав жорсткий уривок на долоню.
Якийсь час просто стояв і слухав. Високо в хвої ходив вітер. Над відкритим місцем пролетів ворон. Під талим снігом бігла вода, торкалися одна одної гілки, перегукувалися птахи, м’яко осідала відтала земля.
У пам’яті знову виникло перше дихання, почуте біля сосни. Тоді страх дозволив зрозуміти його лише як наближення смерті. Тепер я пам’ятав паузи між видихами, рух ведмежого носа й коротке вагання перед тим, як кігті обрушилися на канат.
Я так і не зрозумів, що саме змусило Грача наблизитися тієї ночі. Можливо, він упізнав запах або згадав голос. Можливо, відчув чужу безпорадність, схожу на власний давній біль. Не виключено, що його привела звичайна цікавість. Точної відповіді я не мав, і приписувати дикому звірові людські мотиви не хотів.
На протилежному схилі хруснула гілка.
Я повільно повернувся, тримаючи руки на видноті й не роблячи різких рухів. Вітер ущух, однак молоді ялиці на іншому боці й далі погойдувалися. Між ними, наполовину приховане свіжим гіллям, стояло щось велике й темне…
