Більше вона від мене нічого не дізналася.
Грачу не потрібні були газетний заголовок, красиве прізвисько чи натовпи людей, які підуть у його ліс із камерами й гостинцями, сподіваючись зустріти диво. Колись люди вже заподіяли йому зло, вирішивши, що дике життя існує винятково заради їхньої вигоди. Я не збирався повторювати ту саму помилку лише тому, що тепер людське втручання можна було подати як щось добре й зворушливе.
Справжнє правосуддя рухалося зовсім не так стрімко, як події біля сосни. Далі були слухання, письмові свідчення, вивчення доказів, відтермінування й довгі розмови у звичайних кабінетах. За кілька місяців Вадим і Тарас визнали провину й уклали угоду зі слідством.
Розслідування незаконного полювання виявилося значно ширшим, ніж вони очікували. Їхні записи й контакти привели до інших імен, автомобілів, схованок, сховищ і покупців. Усі ці люди були певні, що ліс надто великий і безмовний, щоб зберегти пам’ять про їхні вчинки.
Вони сплутали віддаленість із забуттям. Земля зберегла сліди шин і взуття, плями крові, зламані гілки й уривки волокон. У документах лишилися дати й зв’язки. Страх змусив злочинців суперечити одне одному. Частинка за частинкою зниклі, як їм здавалося, докази поверталися у форму, придатну для слідства.
Холоди прийшли рано. Ребра гоїлися повільно. Глибокі смуги навколо зап’ясть поступово зблідли, а за вухом лишилася тонка біла лінія. Кожна травма боліла дедалі менше, але жодна не зникла безслідно.
Я постійно думав про рану Грача. Пов’язка не могла довго триматися на дикому звірові, а вовчий укус потребував серйознішої обробки, ніж я спромігся провести тієї ночі. Сила ведмедя, холодне повітря й вдале розташування рани давали надію. Інфекція, повторна кровотеча чи чергова сутичка могли знищити ці переваги. Професійні знання перелічували варіанти, але не приносили спокою.
Ближче до кінця осені одна з наших лісових камер зняла ведмедя, який перетинав засніжений хребет на світанку. Сильний вітер розмазав сніговий пил по половині кадру. Зображення вийшло зернисте й нечітке, однак на лівому боці темного звіра проступала бліда вигнута лінія.
Я збільшував фотографію доти, доки вона не розпалася на окремі квадрати. Грач упевнено спирався на праву задню лапу. Білої пов’язки вже не було. Лише трохи змінена ділянка шерсті показувала, де рана далі гоїлася без людського втручання.
Знімок я роздрукував, але не повісив на стіну. Будь-який відвідувач міг зацікавитися й попросити координати камери. Фотографія лягла в шухляду робочого столу під звичайні папери. Я засунув шухляду й залишив цю новину при собі.
Знімок підтверджував головне: Грач вижив, а пошкоджена лапа відновилася. Я ще раз роздивився блідий шрам, упевнену опору на задню лапу й густу шерсть на місці колишньої пов’язки. Потім фотографія знову лягла в шухляду столу й лишилася там, подалі від чужих очей.
Минуло ще кілька місяців, перш ніж я зміг підніматися крутим лісовим схилом, не відчуваючи попереджувального уколу під ребрами. Навесні та улоговина існувала в пам’яті вже не лише як кошмар. Вона лишалася незавершеним місцем, куди хотілося повернутися й побачити, що змінила погода, а що й досі зберігає кора старої сосни…
