Нарешті за дверима прошаркотіли кроки. Один замок клацнув, потім другий, після чого стулка відчинилася рівно настільки, наскільки дозволяв ланцюжок.
У щілині з’явилося обличчя жінки років сорока. Волосся було абияк зібране, вицвіла пухова шаль прикривала плечі. Але Лариса насамперед побачила очі — напружені, сухі, постійно готові до біди.
Незнайоме пальто, строга оправа й службова тека змусили господиню міцніше вхопитися за край дверей.
«Олено Андріївно?» — м’яко спитала Савченко. «Я Лариса Вікторівна Савченко, слідча з обласного центру. Приїхала перевірити обставини загибелі вашого чоловіка, Миколи Степановича. Мені треба з вами поговорити».
Зіниці вдови розширилися. Документи вона навіть не попросила. У цьому селищі розмова з приїжджою слідчою могла виявитися небезпечнішою за будь-яке обвинувачення.
«Їдьте», — ледь чутно промовила Олена. Губи майже не рухалися. «Сьогодні ж їдьте. Ви не розумієте, куди приїхали. Тут ніхто вам нічого не скаже».
«Я хочу вам допомогти. Ви не зобов’язані й далі мовчати». Лариса наблизилася на пів кроку, але не торкнулася дверей.
«Допомогти?» У шепоті жінки прорвався розпач. «Миколу ви не повернете, а в мене син. Ідіть!»
Двері грюкнули. Засув зсунувся з металевим брязкотом, потім клацнув верхній замок. Лариса лишилася в темному коридорі перед перепоною, за якою людина добровільно замикалася заради життя дитини.
Тепер кругова порука виглядала завершеною. Поліція закривала справи, медицина прибирала сліди, свідки відмовлялися від слів ще до першого запитання. Доказів офіційно не існувало, а будь-яка спроба зібрати свідчення наражала людей на пряму небезпеку.
Але відмова не завжди означає кінець. Іноді людині треба лишити можливість заговорити пізніше, коли відчай виявиться сильнішим за страх. Лариса дістала маленький блокнот, вирвала аркуш у клітинку й, притуливши його до стіни, записала домашній телефон Андрія Бойка.
Нижче вона додала два слова: «Якщо наважитеся». Папірець склала навпіл і просунула в щілину між косяком і дверима. Аркуш упав усередину, на килимок, де Олена неодмінно його помітить.
Чи зателефонує вона, Савченко не знала. Але тепер у жінки були двері назовні, хай поки що лише у вигляді кількох цифр.
За замкненою стулкою не долинало жодного звуку. Лариса уявляла, як Олена стоїть у передпокої й дивиться на складений аркуш, не наважуючись підняти його. Тиск зараз лише зміцнив би страх. Вдові треба було самій вибрати мить, коли ризик мовчання стане для неї тяжчим за ризик розмови. Слідча могла лише зберегти можливість такого вибору.
Власне безсилля озивалося злістю, але Савченко не дозволила їй перетворитися на поспіх. У закритому селищі будь-яка відкрита спроба захистити свідка видала б його Гончаренкові. Вона не мала людей, машини й безпечного приміщення, куди можна було б вивезти родину. Обіцяти захист, якого поки не існувало, було б іще однією брехнею — тільки з печаткою області.
Лариса вийшла з барака. Дошки під ногами жалібно рипіли, мороз одразу схопив обличчя. Запитами й посвідченням місцевий страх не пробити. Якщо люди мовчали, а архіви перетворилися на попіл, лишалося шукати відомості там, де відбувалися самі злочини.
Щоночі з лісу виходили вантажівки без розбірливих номерів, навантажені необлікованими стовбурами. Там загинув Микола, там працювали решта чоловіків зі списку. Лариса відступила від ґанку в сніг і подивилася в бік околиці.
Відповіді слід було шукати не в замкнених квартирах, а на ділянці. Дорога туди була порізана скам’янілими коліями й укрита мерзлою сумішшю землі, снігу й соснової кори…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
