Важкі лісовози продавили дорогу так глибоко, що замерзлі колії стали пастками. Лариса йшла пішки, обережно переступаючи через гострі гребені землі. На годиннику була третя по полудні, коротке зимове світло вже згасало.
Небо наливалося свинцем, мороз посилювався. Після фельдшера й замкнених дверей вдови Савченко остаточно зрозуміла: селище було лише зовнішньою оболонкою. Справжня влада Гончаренка народжувалася там, де ліс перетворювали на гроші.
До ділянки виявилося близько трьох кілометрів. Вітер приніс солодкувато-гіркий запах свіжого спилу, змішаний із димом двигунів. Потім здалеку прийшов низький гул, який поступово розділився на рев дизелів і пронизливий вереск ланцюгових пил.
На краю вирубки Лариса зійшла з дороги й сховалася серед дерев, що лишилися. За величезною купою суччя вона зупинилася й оглянула майданчик. Масштаб роботи не відповідав ні офіційним відомостям, ні звичайній господарській зміні.
Велику ділянку лісу було зрізано майже начисто. Між свіжими пнями ходили трактори, гусениці перемололи землю й сніг. Робітники в темних тілогрійках рухалися швидко й злагоджено, наче обслуговували безперервний конвеєр.
Три машини стягували довгі стовбури до навантаження, щелепні захвати вкладали їх на причепи. Професійна пам’ять Савченко відразу відзначила головне. На законній лісосіці має бути обліковець; кожен кубометр вимірюють, маркують і заносять до журналу. Жоден завантажений транспорт не йде без накладної з обсягом, породою й пунктом призначення.
Тут не було ні обліковця, ні бирок, ні планшетів. Рівну сосну вищого ґатунку вантажили в чотири машини, що чекали, без жодної зупинки.
Лариса примружилася, розглядаючи причепи. На двох реєстраційні знаки зняли, на інших замазали густим брудом і технічним мастилом. Ніхто навіть не намагався надати тому, що відбувається, вигляду законної роботи.
Вона швидко оцінила обсяг. В один причіп входило близько двадцяти кубометрів, отже, чотири машини забирали вісімдесят за рейс. Якщо вони ходили кілька разів на день, прибуток обчислювався величезними для розореного селища сумами.
Темп навантаження свідчив, що цей маршрут діє давно. Водії не чекали команди, трактористи заздалегідь підтягували наступну партію, вільне місце на майданчику використовувалося до метра. Так не працюють випадкові крадії, які вирішили заробити на одному рейсі. Перед Ларисою було налагоджене виробництво зі своїм графіком, транспортом і людьми, певними, що перевірка сюди не прийде.
Особливо виразно незаконне багатство читалося на тлі бараків. Поки родини робітників рахували останні продукти й місяцями чекали заробленого, добірні стовбури йшли за межі району без обліку. Гроші оминали касу так само безслідно, як зникали самі люди, які наважувалися спитати, кому належить цей потік.
У 1992 році, коли за якісну деревину іноземні перекупники розраховувалися твердою валютою, цей промерзлий майданчик був золотим джерелом Гончаренка. І тоді вісім загиблих переставали бути незрозумілою статистикою.
Прибирали тих, хто питав про затриману зарплату, намагався рахувати вивезені стовбури або бачив нічні відправлення. Микола Романенко працював саме на цій ділянці й загинув лише за три тижні до приїзду слідчої.
Лариса згадала лист із прорваним папером. Якщо Микола вів власний облік і збирався донести відомості до області, він ставав загрозою всій схемі. Але що саме він устиг записати або сховати перед тим, як на нього нібито впало дерево?
Савченко вийшла з-за укриття. Їй треба було запам’ятати інвентарні позначки на техніці, особливості машин і обличчя водіїв. Ризик був очевидний, однак без конкретних ознак побачене легко можна було заперечити.
Вона рухалася повільно, зображаючи звичайний огляд, хоча погляд працював швидко. На дверцятах одного трактора збереглася вицвіла цифра, у навантажувача була вм’ятина на кабіні, на причепі — характерна зварна латка. Ці прикмети не можна було стерти однією ганчіркою, як номери. Лариса пов’язувала їх у пам’яті з розташуванням машин, щоб пізніше відтворити картину без фотографій.
Робітники намагалися не дивитися в її бік. Один чоловік на мить підвів голову й одразу відвернувся, щойно помітив сіре міське пальто. У цьому русі не було подиву — лише звична обережність. Отже, люди розуміли незаконність того, що відбувається, але відкритий майданчик під наглядом бригадира був найгіршим місцем для запитань.
Вона пройшла п’ять кроків утоптаним снігом і почула позаду важкий хрускіт. Зупинилася.
«Заблукала, матінко?» — спитав хрипкий голос, у якому не було ані краплі участі.
Лариса повільно обернулася. Перед нею стояв чоловік років сорока п’яти, у розстебнутій стьобаній куртці, ніби мороз його не торкався. Широка потилиця, червоне обвітрене обличчя зі слідами віспи, безбарвні очі. У правій руці він тримав товсте держално мірної вилки; на кисті розпливалося старе татуювання.
Юрій Ковальчук, бригадир і довірена людина Гончаренка. Саме йому доручали ту роботу, після якої в архіві з’являлася ще одна тонка тека…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
