«Я прийшла навмисно», — відповіла Лариса. Її голос звучав спокійно. «Слідча обласної прокуратури Савченко. Перевіряю місце загибелі Миколи Романенка».
Ковальчук усміхнувся, показавши жовті тютюнові зуби. Потім наблизився, свідомо вторгаючись у її простір. Від робочої куртки тягло потом, мастилом і давно немитим тілом. Велика постать перекрила дорогу до лісу.
Тіло відреагувало раніше за думку: між лопатками виступив холодний липкий піт. Організм безпомилково розпізнав людину, яка не просто погрожує, а вже вибирає спосіб нападу. Мороз миттю схопив вологу, пославши вздовж хребта тремтіння.
Обличчя Савченко лишилося нерухомим. За роговими окулярами її погляд прямо зустрівся з очима бригадира.
«Яке ще місце загибелі?» Ковальчук плюнув на сніг і підняв держално трохи вище. Пальці стиснули дерево до білих кісточок. «Микола поліз під стовбур після випивки. Все давно закрито. Стороннім тут ходити заборонено».
«Закриті режимні об’єкти мають спеціальну охорону», — сухо зауважила Лариса. «А тут відбувається навантаження деревини без обліку й супровідних документів. Номери автомобілів навмисно приховані».
Вона коротко глянула через його плече, показуючи, що встигла побачити досить. Очі Ковальчука звузилися. Він зрозумів: перед ним не чиновниця, яку можна відволікти загальною довідкою, а слідча, що вже підраховує масштаби схеми.
Бригадир навис над нею й заговорив крізь зуби: «Ти або безсмертна, або зовсім глуха. Тут ліс валять, робота небезпечна. Можна оступитися, можна під дерево потрапити. Буває, людина сходить із дороги — і до весни ніхто не знає, де вона лежить. Потім сніг зійде, болото відкриється, а шукати вже нічого».
Погроза була прямою, хоч ім’я Савченко в ній не прозвучало. Ковальчук чекав звичної реакції: відступу, виправдань, переляканого крику. У селищі одного такого натяку зазвичай вистачало.
Лариса дивилася на нього знизу вгору довгі кілька секунд. Страху, який він хотів побачити, в її очах не було.
Під час попереднього бойового відрядження їй доводилося сидіти навпроти озброєних військових постачальників, які продавали боєприпаси тим, хто потім стріляв у солдатів. Вони теж обіцяли випадкову кулю й зникнення без свідків. На їхньому тлі лісовий бригадир був лише кримінальником, що звик до безкарності.
«Попередження щодо техніки безпеки я зафіксувала, Ковальчук», — промовила вона. У тихому голосі з’явилася сталева нота. «Прикмети транспорту запам’ятала. Вашу особу — також. Усього доброго».
Лариса розвернулася спиною. Рішення було небезпечним, але прорахованим. Хижаки такого складу частіше нападають, коли жертва починає тікати. Савченко не побігла.
Вона пішла рівним службовим кроком, наче закінчила звичайний огляд. Серце глухо било в вухах у такт хрускоту наста, але спина лишалася прямою.
Кожна секунда до межі дерев розтягнулася. Лариса чекала свисту держака, удару в потилицю або короткого наказу робітникам затримати її. Вона заздалегідь відзначала боковим зором найближчі стовбури й відстань до дороги, хоча розуміла: у відкритій сутичці з Ковальчуком переваг у неї немає. Єдиним захистом лишалася його невпевненість — він іще не отримав наказу й не хотів брати на себе вбивство обласної слідчої при десятках свідків.
Лише сховавшись між деревами, Савченко дозволила собі один глибший вдих. Холодне повітря обпекло груди, а напружені м’язи спини болісно відпустило. Але полегшення не було. Ковальчук запам’ятав її обличчя, а вона вголос назвала те, що мала поки що лише спостерігати. Тепер противник знав, як далеко зайшла перевірка.
Позаду Ковальчук і далі стискав держално. Він міг завдати удару, однак незвична відсутність страху порушила зрозумілий йому порядок. Перед ним не було жертви, і на кілька секунд він не знав, ким вважати цю жінку.
Удару не сталося. Бригадир лише плюнув їй услід і лишився біля ділянки, проводжаючи важким поглядом. Лариса не озирнулася, але вже знала: про її візит доповідять Гончаренкові раніше, ніж вона повернеться у відділення. Невидиму межу було перейдено, і колишньої гри в гостинність більше не існувало…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
