Коли Лариса знову ввійшла до кабінету начальника, годинник показував рівно шосту вечора. За вікнами давно встановилася непроглядна зимова ніч. У кімнаті, як і раніше, пахло міцним чаєм, але від ранкової привітності Гончаренка не лишилося нічого.
Змінилося навіть світло. Вранці горіли всі плафони, створюючи відчуття відкритого службового прийому. Тепер темряву розрізала лише настільна лампа під зеленим абажуром. Вона освітлювала край полірованого столу, порожню картонну теку й важкі руки майора. Решта кабінету потонула в густій тіні.
До запаху чаю домішувався застояний дим. Переповнена недопалками попільничка стояла біля ліктя господаря. Поки Лариса ходила селищем, він курив одну сигарету за одною й чекав доповіді Ковальчука.
Вона розстебнула пальто, але сідати без запрошення не стала. Зупинилася за три кроки від столу, тримаючи теку біля стегна. Їй не потрібне було підтвердження: бригадир уже повідомив, що обласна перевіряльниця бачила ділянку й відкрито назвала навантаження незаконним.
Гончаренко довго розглядав її спідлоба. Добродушні ямочки зникли, обличчя стало нерухомим і важким. Під цим поглядом м’язи вздовж хребта Лариси стягнулися болісним вузлом — тіло готувалося до нападу, хоча розум і далі зберігав холодну ясність.
«Ви порушили наше негласне порозуміння, Ларисо Вікторівно», — нарешті промовив майор майже лагідно. Тихий голос звучав небезпечніше за крик. «Я дав вам місце для роботи, відкрив архів, надав усі матеріали. А ви без дозволу подалися на промисловий об’єкт, де сторонній людині легко постраждати».
«Я встановлюю фактичні обставини, Валерію Миколайовичу. Ваші папери не відповідають тому, що відбувається на виробництві. На ділянці вантажать деревину без обліку й документів».
«Про ліс забудьте». Гончаренко перебив її, не підвищуючи тону. «Ви не ревізор і не господарський контролер. Вас прислали через нещасні випадки».
Він уперся кулаками в стіл і повільно підвівся. Важка постать закрила частину зеленого світла. «А пригод тут вистачає. Місця суворі, ліс великий. Незнайома людина зверне не на ту стежку, оступиться біля вирубки, засне в заметі — і шукай її потім до весни. Особливо якщо ця людина пхає носа туди, де нічого не тямить».
Формально він розповідав про небезпеку місцевості. По суті — заздалегідь описував її смерть так, щоб жодне речення не можна було долучити як пряму погрозу.
Лариса чула, як точно майор добирає вислови. Він не назвав ні її прізвища у зв’язку з можливим зникненням, ні конкретного наказу, ні виконавця. За роки служби Гончаренко навчився перетворювати погрозу на безособову довідку про погоду й місцеві умови. Якби в кабінеті сидів випадковий свідок, він міг би потім упевнено сказати, що начальник лише дбайливо попереджав приїжджу про зимові небезпеки.
Але змінена обстановка говорила ясніше за слова. Погашене верхнє світло, зачинені двері, порожня тека під руками й попільничка, наповнена за кілька годин, були частинами підготовленої розмови. Гончаренко вже не збирався переконувати її поїхати добровільно. Тепер він з’ясовував, чи встигла вона передати відомості назовні і чи можна закрити проблему без наслідків.
Лариса свідомо не згадала ні вдову, ні фельдшера. Будь-яке ім’я могло стати для цих людей вироком. Вона говорила лише про те, що бачила особисто на відкритому майданчику, і спостерігала, яка деталь змусить господаря втратити спокій. На словах про документи його пальці ледь помітно розійшлися на стільниці, але обличчя лишилося кам’яним.
«Мені треба зв’язатися з обласним управлінням», — сказала Лариса, пропустивши попередження повз вуха. Вона підійшла до чорного телефонного апарата. «Я зобов’язана доповісти керівництву про виявлені порушення».
Долоня Гончаренка опустилася на диск раніше, ніж її пальці торкнулися трубки. Широка кисть повністю накрила номеронабирач.
«Лінія обірвана. Мороз, старі дроти. Може, полагодять за тиждень, а може, навесні».
Лариса прибрала руку. Останній видимий вихід із селища зачинився. У неї не було зброї, рації й машини. У будівлі перебували озброєні люди, чия служба й безпека залежали від одного начальника.
«Тоді перевірку я припиняю достроково. Нічний поїзд іде через місцеву станцію. Я повернуся до обласного центру й підготую звіт там».
До потяга лишалося менше шести годин. Настінний годинник відраховував їх із рівною безпристрасністю, перетворюючи кожне клацання на частину зворотного відліку. Увесь цей час їй належало лишатися серед людей, які вже розуміли, скільки вона побачила.
Гончаренко зняв долоню з телефону й попрямував до вбудованого в стіну сейфа. З кишені він дістав зв’язку ключів. Метал заскреготів у замку, майже як затвор зброї.
Майор відчинив важкі дверцята, вийняв табельний пістолет у кобурі й спокійно пристебнув його до портупеї. Він робив це без поспіху, дозволяючи Ларисі роздивитися кожен рух.
«Нічний поїзд — розумне рішення», — протягнув він, затягуючи ремінець. «У великому місті вам справді буде спокійніше. Тутешній клімат надто важкий для такої тендітної жінки». Потім майор повернувся, і на його щоках знову з’явилися ямочки, схожі тепер не на усмішку, а на сліди хижого оскалу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
