Вийшовши з відділення, Лариса глибоко вдихнула. Мороз обпік легені, але після кабінету, просякнутого фальшивою люб’язністю Гончаренка, холодне повітря здавалося чистим. Вона підняла комір пальта й подивилася в записи.
Наступним пунктом була амбулаторія — єдиний медичний заклад на три тисячі жителів. Саме там мали зберігатися відомості про травми робітників і фіксуватися кожна смерть. Невисока потемніла будівля з кривим ґанком стояла на сусідній вулиці.
Усередині пахло хлоркою, сирістю й дешевими ліками. На стінах вузького коридору лущилася олійна фарба, пацієнтів не було, з процедурної долинало рівне гудіння старого холодильника.
За дверима з табличкою фельдшера сидів немолодий чоловік у м’ятому халаті й в’язаній безрукавці. Він писав у товстому журналі. Лариса підійшла до столу й розкрила посвідчення.
Чоловік підняв голову, побачив службове тиснення, потім подивився на її обличчя — і наче став меншим. Плечі пішли вперед, шия втягнулася, шкіра набула сірого відтінку. Такий перехід від утомленої нудьги до тваринного переляку Савченко спостерігала на допитах не раз.
«Мені потрібні медичні картки вісьмох загиблих працівників і акти щодо пригод за останні чотири роки. Зокрема матеріали щодо Миколи Степановича Романенка від дванадцятого листопада».
Фельдшер поклав ручку. Пальці тремтіли так помітно, що він спробував зчепити їх, але дрібне тремтіння вже перейшло на передпліччя.
«Немає їх», — хрипко сказав він, не дивлячись на слідчу. Відкашлявся й повторив: «Ні карток, ні актів немає».
«Чому документи обов’язкового зберігання відсутні в медичному закладі?» Голос Лариси лишався тихим. Кожне запитання лягало на стіл важко й точно.
«Згоріли. Навесні проводка замкнула в архіві. Стара зовсім. Шафа спалахнула, поки помітили — від паперу самий попіл».
Брехня була грубою й майже демонстративною. Фельдшер навіть не намагався вигадати подробиці, бо говорив не заради переконливості, а заради власного порятунку. Перед Ларисою сидів не спільник, а заляканий сільський медик, якого колись змусили підписати потрібну довідку й пояснили наслідки відмови.
Він чудово розумів різницю між законом у далекому місті й силою поруч. Стаття кодексу була надрукована на папері, а майор Гончаренко й бригадир Ковальчук могли влаштувати нещасний випадок уже завтра.
Лариса могла пригрозити відповідальністю за підроблення й знищення документів. У минулому вона за чверть години ламала захист військових постачальників, звиклих брехати на допитах. Але тут тиск не допоміг би. Страх перед господарем району виявився сильнішим за страх перед будь-яким офіційним обвинуваченням.
Вона витримала паузу, даючи фельдшерові можливість самому продовжити, але той лише сильніше стиснув пальці. На скроні виступила крапля поту, хоча в кабінеті було прохолодно. Його погляд кілька разів метнувся до дверей, ніби Гончаренко міг стояти за ними й чути кожне слово. Навіть мовчання цієї людини було свідченням: архів зник не через стару проводку, а тому, що живі боялися піти слідом за тими, чиї картки знищили.
Савченко запам’ятала його обличчя й не стала записувати прізвище при ньому. Відкритий запис у блокноті міг перетворити фельдшера на наступного підозрюваного в очах місцевої поліції. Зараз він не давав слідству фактів, але його реакція підтверджувала, що офіційна версія пожежі прикриває щось значно небезпечніше.
До горла підкотила нудота. Не від хлорки — від невидимої стіни, якою селище відгородилося від світу. Закон тут не зник; його навмисне замінили правом сильного.
«Я вас почула», — сказала Лариса й вийшла, залишивши фельдшера нерухомо сидіти над журналом.
На ґанку вона кілька разів глибоко вдихнула. У цю мить вулицею прокотився дзвінкий дитячий сміх. На пагорбі діти в яскравих в’язаних шапках з’їжджали на старих санчатах, верещали й штовхалися, не помічаючи темних вікон довкола.
Безтурботний звук здавався майже жорстоким поруч із будинками, де матері боялися говорити про загиблих чоловіків. Лариса дістала адресу: барак номер вісім на околиці. Там жила вдова останнього загиблого, Олена Андріївна Романенко.
Довга осіла будівля була складена з потемнілого бруса. Фарба злізла з рам, від підвальних отворів тягло гниллю, сходинки ґанку протяжно рипіли. У коридорі пахло сирими дровами й кислою капустою.
На стіні біля сходів висіли старі поштові скриньки, багато з них — без дверцят. Із квартир долинали приглушені голоси, але, коли під підборами незнайомки зарипіли дошки, розмови одна за одною стихли. За тонкими перегородками явно слухали, до кого вона прийшла. Селище стежило за кожним чужим кроком, хоча ніхто не наважувався показатися в коридорі.
Лариса зупинилася перед потрібною квартирою й ще раз подивилася на прізвище в блокноті. У документах Микола Романенко займав дві сторінки, а за цими дверима лишалися дружина, дитина й три тижні життя після похорону. Саме їхній страх міг розповісти про те, що сталося, більше, ніж усі вісім офіційних тек. Тому Савченко сховала посвідчення в кишеню й заздалегідь пом’якшила голос, щоб червона службова обкладинка не стала першою річчю, яку побачить вдова.
Потрібні двері були оббиті вицвілим дерматином, із розривів стирчала сіра вата. Лариса постукала тричі — коротко й виразно. За дверима довго ніхто не відповідав…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
