Андрій розмашисто поставив дозвільний підпис і відсунув документ. «Дивись сама, Ларисо. Такі люди двічі не попереджають. Проковтнуть і не помітять».
За двісті кілометрів поїзд зупинився біля невеликої станції. Вранці двадцять третього грудня Савченко вийшла на сірий перон, підставивши обличчя колючому вітрові. Потемніла будівля вокзалу, перекошений паркан і довгі ланцюжки порожніх вагонів для лісу створювали враження місця, з якого давно вивезли все живе.
До селища лишалося п’ятнадцять кілометрів ґрунтової дороги. Старий автобус деренчав кожною деталлю, погано тримав тепло й був набитий людьми у важких робочих куртках. Пасажири всю дорогу дивилися в запітнілі вікна або собі під ноги.
Ніхто не розмовляв. У салоні висіла мовчанка, знайома селищам, де добрих новин уже не чекають. Зарплату робітникам не платили вже кілька місяців, і це пояснювало похмурі обличчя, але не той обережний страх, із яким люди косилися на чужу жінку.
За вікном з’явилися занедбані двоповерхові будинки з обсипаною штукатуркою, забитий клуб, іржаві остови техніки й поодинокі перехожі. Люди перебігали від дверей до дверей, не затримуючись надворі. Селище існувало як закритий острів серед північного лісу й підкорялося власним негласним правилам.
Лише двоповерхова цегляна будівля місцевої поліції виглядала міцною й доглянутою. На вікнах першого поверху блищали нові ґрати, стоянка була вишкребена до асфальту, поряд зі службовими машинами стояв новий легковик. Лариса поправила окуляри, запахнула сіре пальто й увійшла.
За дверима було чисто, тепло й майже безлюдно. Черговий за броньованим склом підняв лінивий погляд, побачив відряджувальне посвідчення обласної слідчої й миттю випростався. Після короткого дзвінка Ларису провели нагору.
Кабінет начальника вражав невідповідністю довколишній бідності. Простора світла кімната, полірований стіл, шкіряні крісла, великий сейф і дорогий радіоприймач на підвіконні. Господар усього цього, майор Валерій Миколайович Гончаренко, підвівся їй назустріч.
У п’ятдесят один рік він лишався важким, міцним чоловіком із широкими грудьми, короткою шиєю й великими руками. Привітна усмішка відкрила золоті коронки, на щоках окреслилися добродушні ямочки. Маску було підібрано ретельно: не начальник закритого району, а дбайливий господар, радий рідкісній гості.
«Ларисо Вікторівно, от уже не чекав. У таку далечінь та ще й у такий мороз», — заговорив Гончаренко густим м’яким голосом. «Знімайте пальто, влаштовуйтеся. Ближче до батареї сідайте, ви ж змерзли».
Він обійшов стіл і зробив запрошувальний жест. Нова шкіряна портупея, туго стягнута на животі, важко рипнула. Цей звук супроводжував кожен рух майора й ставав у тиші кабінету розміреним нагадуванням про владу.
Допомагаючи зняти пальто, Гончаренко підійшов надто близько. Лариса вловила запах учорашнього алкоголю, щедро залитий різким хвойним одеколоном. Вона не відступила, лише трохи опустила плечі й сховала погляд.
Савченко сіла на самісінький край крісла, притиснувши до колін потерту теку. Роль тихої, змученої паперової працівниці була їй зручною. Нехай майор думає, що з обласного центру прислали боязку людину для формальної позначки.
«Чай, кава? Ми хоч і не у великому місті, але гостя без частування не лишимо». Гончаренко ввімкнув електричний чайник.
«Якщо можна, чай. Дякую, Валерію Миколайовичу», — майже вибачливим тоном відповіла Лариса й поправила оправу.
Настінний годинник відраховував секунди в паузі, що настала. Гончаренко рухався без поспіху, насолоджуючись спокоєм людини, якій належить кожне приміщення, кожна машина і майже кожен чужий страх у цьому селищі.
Лариса тим часом помічала дрібниці, яких не було в бідному автобусі й на вулицях: свіжа шкіра крісел, добротний папір у настільному наборі, дорогі сигарети біля попільнички. Тут не відчувалося ні затриманої зарплати, ні нестачі пального. Добробут кабінету наче живився загальним занепадом, і господар навіть не вважав за потрібне приховувати цю невідповідність.
Вона дозволила окулярам трохи сповзти, щоб частіше поправляти їх незграбним рухом. Нехай співрозмовник бачить розгублену службовицю, якій незатишно в чужій розкоші. За цією зовнішньою боязкістю Лариса відзначала розташування сейфа, телефону й дверей, стежила за руками майора й за тим, як змінюється його дихання при згадці про область. Поки він говорив ласкаво, але в голосі вже чулося поблажливе зверхництво людини, певної, що будь-яку перевірку можна спрямувати в потрібний бік.
Він поставив перед гостею гарячу склянку в підскляннику й на мить затримав долоню біля її пальців. Лариса відчула, як звело щелепу. Але на обличчі лишився вираз утомленої покірності. Вона обхопила склянку, дозволила теплу ввійти в змерзлі кисті й зробила маленький обережний ковток…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
